Глава 18.1

Не тільки незнайомка зникає, а також стирається мій головний біль. Його вже нема. Я від такої дивної реакції не знаю, що думати…

Тим паче, що я не знаю, хто вона. Вперше у житті її бачу…

А вона так глянула, мов не вперше мене бачить. І ще так злісно, мов я у чомусь винна.

Чи, може, дарма накручуюся? Просто глянула на мене. Так же буває. Ось у метро також з людьми інколи очима перетинаюся.

А чому тоді я так відреагувала? Якийсь дуже дивний збіг…

А може, просто збіг, та не треба це пов’язувати якось між собою? Не треба забувати, що людський мозок дуже любить усе поєднувати між собою. Йому важко повірити у звичайний збіг обставин. Завжди шукає зв’язок, який, за його уявленням, має бути до біса складним та пов’язувати всі події, як нитка намистини.

— Яно, що таке? Тобі знову погано? – помічає мій стан Сокальський.

Я обертаюся до нього. Вітер злегка рухає його хвилясте волосся, а сонце робить його значно світлішим. Розкриває коричневу барву, яка у приміщенні наближається ледь не до чорного.

— Ні, — заперечую. – Все нормально.

Після слів сідаю в авто чоловіка. Він не відповідає – зачиняє двері, і за мить уже сам сидить на водійському сидінні. Запускає двигун, та ми рушаємо. Вклинюємося у потік автівок, який повільно тягнеться містом – вечірні затори.

Щодо випадку з дівчиною – викидаю його з голови. Не хочу будувати складних теорій, які потім заважатимуть мені спати, бо й без того всього вистачає. Далі мої думки починають займати слова Сокальського. Він береться говорити, коли ми долаємо вулиці із заторами та рухаємося на відносно вільних:

— Щоб ти розуміла – будеш знайомитися не з усіма людьми клану, а тільки з важливою верхівкою, бо всіх зібрати буде вельми складно, а також непотрібно.

— А вас хіба так багато? – відриваюся від бокового вікна та дивлюся прямо.

— Якщо взяти усіх, то десь тисяч десять, – відповідає.

— Скільки? – не вірю вухам.

— Наш клан нараховує орієнтовно десять тисяч осіб.

— І всі вони живуть у Києві?

— Ні. Усі розкинуті по наших територіях, які є в Україні, а також за її межами.

— По територіях? – хмурюся.

— Кожний клан має свою територію, яку контролює.

— Для чого такий поділ?

— Щоб ефективно контролювати своїх та не викликати в людей підозри. Бо не забувай – вампіри не старіють, і орієнтовно кожні десять чи дванадцять років треба обов’язково змінювати місце проживання, а також ім’я та прізвище. Цим і займається клан: вампіра, який прожив відведений термін у певному місті чи селі, переносять на нове місце проживання, в якому він знову вклинюється у нове середовище, але з великою легкістю, бо в нього вже все готове: дім, документи, історія. Також на одному місці можна перебувати лише раз на сто п’ятдесят років. За цей час змінюється не одне покоління людей, а тому ймовірність викриття маленька.

— Зрозуміло. І тільки цим клан займається? Перенесенням з одного місця в інше?

— Ні, ще підтриманням порядку та забезпеченням їжею.

Я смикаю брови догори та озвучую:

— Прямо як держава функціонуєте. А податки є?

— Так, — повертає кермо Юліан. – Без людських грошей важко жити.

— Це кожний вампір умовно щотижня отримує свій пайок? – питаю. – Норму крові, яку має випити?

— Так.

— А якщо захочеться більше? І він вирішить напасти на людей?

— Полювати на людей заборонено – карається відсіченням голови, — швидко відповідає Сокальський.

— А на тварин?

— Кожному дається достатня кількість крові, аби погасити голод. Навіть трохи більше, аби уникнути невдоволення певних осіб.

— Зрозуміло… Виходить, що у Воронцова також такий самий клан?

— Так.

Чоловік знову повертає – ми опиняємося за містом. Їдемо трасою, і в моїй голові визріває логічне питання:

— Але якщо всі вампіри, та всі ви ховаєтеся від людей, то навіщо вам розбиватися на окремі клани? Не можна жити всім разом та дружно?

— Цікаве питання, Яно, на яке дам відповідь наступним запитанням. Чи може бути на цій планеті одна велика країна, в якій всі люди будуть жити мирно?

— Це неможливо, – відповідаю.

— Чому?

— Багато факторів. Релігія, мова, культура, менталітет…

— У нас те саме, але в трішки іншій формі… Також зауважу, що до того, як між усіма вампірами та расами був підписаний мирний договір, то панувала цілковита анархія. Всі одне на одного нападали та жорстоко вбивали. Тоді також жили групами, але меншими. І так кожна група хотіла свого, але після того мирного договору виникла ця структура – у нашій країні утворилося три клани, які згуртували всіх вампірів.

Я все це чую – мені складно переварювати так багато нової інформації, а ще одночасно виникає хмара запитань, які не знаю, в якій черзі ставити.