Глава 17.2

— Із чим ти мене вітаєш? – різко обертаюся до неї та перестаю дихати, відчуваючи, як всередині все тонкою кіркою льоду покривається.

Ілона лише хитро усміхається та підіймає очі догори. Стріляє ними в мене та питає:

— А з чим ти хочеш почути привітання?

— Ілоно, давай без цього! – різко встаю я з крісла та прямую до неї. Хочу висмикнути тест та глянути, що там, але вона швидко відкочується назад та тримає відповідь подалі від мене. Ледь не за головою ховає.

— Дай! – відчуваю, як мої щоки червоніють…

Хоча…

Яка в біса вагітність! Два роки інтиму не було! Але…

Чого я так хвилююся?

 Мозком розумію абсурдність своєї реакції, а ось тіло…

Це воно чомусь паніку влаштовує. Мов воно щось знає таке, чого не знаю я…

— Не дам, — легенько махає тестом. — Хочу, щоб ти похвилювалася, та послухати, як нервово та злякано б’ється твоє серденько. Але якщо…

— Що? – уриваю.

Ілона вміло грає на нервах. Показує свої білі зубки та каже:

— Можна організувати обмін. Інформація на інформацію.

— Що ти хочеш знати? – питаю.

— Який Сокальський у ліжку? І хочеться почути всі подробиці, які цікавлять жінок. Усі-усі…

Вона закусує вуста, а мені…

Знайшла, що питати!

— Я не ділюся такими інтимними подробицями, — пирхаю.

— Невже так погано? – починає часто кліпати Ілона. – А наче з вигляду, здається, що має бути щось дуже пристрасне… Ну, як мінімум, — посередньо… А тут не ділишся подробицями… Отже, все так погано? Яно, хіба варто цілу вічність жити з чоловіком, який ніц у ліжку не може? Яно, вдумайся… Ціла вічність…. Вічність, яку ти будеш…

— Нормально, — уриваю її. – Усе нормально!

— Наскільки нормально? – задоволено примружується. – Нормально так, що НОРМАЛЬНО? Чи просто нормально – ну нормально?

Я дивлюся в її блакитні очі, та хочеться сказати, яка вона… Слова не підібрати!

Хочеться шпигнути, що хай піде та сама перевірить, який він там у ліжку, але…

— НОРМАЛЬНО, — даю таку оцінку, спираючись на свої відверті сни.

Одночасно відвертаюся та копилю губи. Я дійсно не люблю обговорювати такі теми. Це Галя обожнює усе обсмоктувати та мені кожну дрібничку розповідати, що я навіть слухати не бажаю.

Для мене такі справи мають залишатися в таємниці. Ні, звісно, в загальному можна сказати подрузі, як то було — класно чи ні. Але так, щоб кожну мить того дійства описувати… Ні!

— Хм… ну наче не брешеш. А більше розповісти?

— Ілоно, дай тест! – обертаюся до неї.

— Та тримай, – віддає мені його. – Не панікуй.

Я одразу хапаю та перевертаю. Там…

Одна смужка. Одна…

А я думала…

Не хочу повторювати, що думала.

— Засмутилася?

— Ні, — пирхаю та розвертаюся.

— А ти ж розумієш, що коли станеш однією із нас, то точно не зможеш мати дітей? – говорить Ілона, коли я сідаю.

— Розумію, — бурмочу та кидаю тест до нижньої шухляди.

Ілона нічого не відповідає. Чую, як сьорбає свою «їжу» з баночки, а далі вже активно друкує.

Я ще п’ять хвилин злюся на Ілону, а далі заспокоююся та… Я можу нічого не виконувати, але сідаю й намагаюся щось зробити.

Дуже важко пишуться речення. Таке враження, що кожне слово мов мішок із картоплею, який ношу з точки А в точку Б, між якими три кілометри відстань.

Але це мені допомагає не думати про всі події довкола. Відволікаюся на певний час…

Рівно в ту секунду, коли завершується робочий день, до кабінету заходить Сокальський. Я одразу перетинаюся з його карими очима, і…

Шуму наводить Ілона, яка встає зі свого стола та говорить серйозним тоном:

— Мене не буде на цих зборах.

— Чому? – питає він, а я обертаюся до дівчини, яка відповідає:

— У мене з’явилися деякі справи… До того ж, нічого я нового там не дізнаюся та не побачу, — кидає на декілька секунд погляд на мене, а потім відвертається та знову на Сокальського позирає. — Із Яною я чудово знайома.

— Тоді Веремію сама поясниш, чого тебе не було.

— Домовилися, — хапає вона сумку та пальто. Швидкими кроками вилітає з кабінету.

Я чомусь відчуваю тривогу від дій Ілони. Мені здавалося, що вона перша, хто мав би сидіти там, а вона пішла… Що в неї там за справи?

— Як твоя голова? – питає Сокальський, підходячи до мене.

— Нормально, — кажу правду, бо, на щастя, головний біль перестав штурмувати.

— Тоді ходімо – дорогою маю тобі дещо сказати.