Глава 17.1

— Звабила мого чоловіка та думала, що будеш із ним жити довго та щасливо? – кричить Аліна. – Але ні! Бог його через тебе забрав! Хоча хай би краще у тебе відняв життя!

Дівчина ледь не захрипає від вереску, який струшує стіни вбиральні, мов слабкий землетрус.

І…

Ці фраза дає мені дещо зрозуміти, а саме – ось вона й причина розлучення Аліни та Віктора, яка банально-сумна: він знайшов іншу дівчину.

— Чого мовчиш? Язика ковтнула, падлюко білява? Га? – далі волає Аліна, і…

Коханка Віктора не веде з нею діалог. Кидає слухавку, про що сама й озвучує дівчина, яка бурмоче, що щойно її знайде: вирве їй усе волосся, зніме шкіру, а потім втопить у річці, а після цього…

Я не чую, бо бурмотіння занадто тихим стає. Навіть дуже.

І, якщо чесно,  мені його чути й не треба. Це не мої справи, а до того ж свого вистачає. Таке життя за останні дні стало, що хоч бери та книгу пиши.

— Не хочеш брати слухавку, падлюко! – підвищує гучність та крізь сльози говорить Аліна. – Ну-ну… Бійся мене… Я стану твоїм прокляттям.

У неї такий голос, що…

Мені її неймовірно шкода, аж хочеться вийти та заспокоїти. Обійняти та сказати…

Точно, що не про цю всю ситуацію, яка склалася – Віктора прибрав Воронцов за…

А просто спробувати відвернути її від дурниці. Ось ще знайде ту дівчину та біди наробить. Бо кохання… Кохання робить людину трохи дурною. Сама знаю…

Коли один із моїх колишніх хлопців мене покинув, бо іншу мав паралельно, то я також у голові дурниці тримала. Від суто притрушеного – піти до ворожки, аби та зурочила їх, та аж до фізичних дій… Що саме я думала – не хочу згадувати.

Тоді я була дуже закохана та занадто зелена. Наче невелика різниця між цифрами у паспорті двадцять два та двадцять шість, але за чотири роки мізки абсолютно змінюються.

Зараз, якби я потрапила в ту ситуацію, що мала колись, то спокійно б сказала:

— Вали від мене. Мені придурків задарма не треба.

Але повертаюся до Аліни. Я не можу виконати свої думки про обійми, бо мені частково незручно, що я, як та злякана мишка, сиділа та слухала її розмову. Буду відчувати зніяковіння, якщо потраплю їй на очі.

Також переконана, що й вона не хотіла, аби хтось про це дізнався.

Тому я стою й чекаю, поки вона піде. Напружую максимально вуха і…

Чую, як Аліна тихо плаче. Шморгає носом.

Ну, що ж робити… Почекаю.

Дві хвилини стою, стискаючи тест на вагітність, а дівчина не думає нікуди йти. Хлипає та хлипає…

Я вперто чекаю.

І ось нарешті – вуха наче вловлюють стукіт її підборів. Напевно, зараз піде.

Це мене трішки тішить, бо таке собі заняття — стояти в туалеті, але раптово у моїй сумочці починає розриватися телефон.

Я кривлюся та швидко кидаюся до своєї сумочки, із якої виймаю смартфон та блискавично вибиваю абонента, не дивлячись, хто там.

Та ніби це вже допоможе?

Я вже чую за дверима кабінки:

— Хто там?

Гарно я спалилася…  Просто чудово. Стискую зуби, подумки лаюся та розумію, що мала б поставити смартфон на беззвучний режим.

Ховаю телефон разом із тестом до сумочки та торкаюся шпінгалета – відсовую його вбік.

Тепер двері відчинені. Я штовхаю їх вперед та очікувано натикаюся на Аліну. Роблю винуватий погляд і одночасно бачу, наскільки вона  вбита горем.

Я її частково розумію, бо втрачати рідних людей важко. Коли бабуся померла, мені було нелегко.

Хоча в неї зовсім інша ситуація.

— Яно? – здивовано вимовляє моє ім’я.

— Вибач, — виходжу з кабінки. – Я не хотіла… Але не переймайся, я нікому не скажу про це…

— Усе нормально, — мотає вона головою. Я помічаю, як сльози знову навертаються на її очі. Вона кривиться та плаче.

Можу втілити у життя свої думки – обіймаю дівчину, притуляючи до себе. Вона ще голосніше починає плакати. Ніжно гладжу її по спині та мовчу, бо в цій ситуації не знаю, що сказати.

Напевно, добрих п’ять хвилин Аліна промочує мою блузку своїми солоними слізьми, а вуха – схлипуванням. Коли цей час минає, вона відсторонюється від мене й говорить:

— Та лярва нахабно забрала в мене чоловіка… Нахабно… Через неї я втратила все… А тепер і Віктор мертвий… Ти вже чула? Його знайшли в парку. Він біг, послизнувся, вдарився камінцем об скроню та…

Вона не продовжує. Закриває долонями обличчя та важко дихає.

— Співчуваю, — тихо кажу.

— Це все вона винна! — кричить вона та забирає руки від обличчя, і я бачу її злі очі. Дівчина повторює: – На чужому нещасті ніколи не збудувати власного! Вона…

Аліна на мить зупиняється, але продовжує:

— Через неї я втратила дитину…