Глава 16.2

Він пронизливо дивиться на мене, а потім на Ілону та питає:

— Що сталося?

— Яні стало погано – втратила свідомість, — не дає мені й слова сказати Ілона, бо я хотіла зауважити, що нічого такого страшного не трапилося. – Та ось від води нудить… Хтось, можливо, стане скоро батьком…

Сокальський мовчки проходить до кабінету, а я поглядом лупцюю Ілону за такі слова…

Зрозуміло, що це абсурд…

Щоб була вагітність – треба секс. А між нами максимум, що було… Це отой поцілунок у щоку на рецепції. Від такого дітей не буває. Тим паче від хтивих снів.

— Це неможливо, — опиняється Сокальський біля стола та рукою спирається на нього.

Дивлюся на його довгі пальці та… Мотаю головою, в якій біль починає згасати. Стає в ній менше дятлів, які довбуть черепну коробку.

— Ти сама це чудово знаєш, — додає він.

— Веремій розповідав, що такі випадки можливі, але дуже рідко трапляються, — стоїть на своєму Ілона. – Колись говорив, що він знав якогось іншого вампіра, який знав про такий випадок. Тому все можливо….

— Веремій, коли вип’є крові перевертнів, стає ще тим фантазером. Уява починає бити через край — вигадки неймовірні розповідати береться, — знуджено зауважує чоловік. – Не один раз я це чув… А ще про гібридів ельфів та вампірів…

Я підіймаю голову і втикаю своє, трохи шоковане:

— Кров перевертнів? Ви ще й таке п’єте?

— Звісно, — кидає здивований погляд на мене Ілона. – Кров перевертнів для нас — як спиртне для людей. Чим старший перевертень – тим більший ефект сп’яніння. Двадцять років – сидр, а старший за вісімдесят – майже абсент.

— Жах, — хмикаю я.

— Жах, не жах, а скоро це буде й твій раціон на свята, — з усмішкою зауважує Ілона та кидає погляд на Сокальського. Він злегка осудливий, але далі дивиться на мене. – Я б радила зробити тест на вагітність.

І вчепилася вона до цього, як та голодна п’явка до ноги…

— Ілоно, я не вагітна, — заперечую та відчуваю певне ніяковіння від теми, яка обговорюється. – Не вигадуй дурниць.

— Ок, але тобі треба сходити до лікарні, бо просто так люди не втрачають свідомість. Ще до перетворення лапки складеш!

— Сходить, — уриває Сокальський. – А тепер, Ілоно, покинь нас – нам треба поговорити без зайвих вух.

— Ок, — не заперечує. – Мені зараз і самій треба сходити  в одне місце - на пошту. Маю забрати посилку.

Дівчина підходить до стола, хапає свою сумочку й пальто, а я їй кажу:

— Ілоно, можеш ще в аптеці купити знеболювальне? Від голови…

Моя колега киває головою та йде до дверей, а біля них кидає, обертаючись:

— Ну, ви хоч двері зачиніть, бо ще хтось зайде.

Вона усміхається та йде, а реакція Сокальського, який непорушно стоїть до неї спиною, - роздратовано закочує очі.

Далі чути гуп дверей та звук підборів, який поступово віддаляється та стихає. Коли його перестає бути чутно – чую Сокальського, який питає:

— Зараз ти себе краще почуваєш?

— Так, — відповідаю. – Тільки трохи голова болить. Але вже затихає…

— Дуже часто голова болить? – цікавиться.

— Трохи є….

— Треба буде дійсно перевірити, — спокійно говорить. – А щодо підозр Ілони… У тебе, я ж сподіваюся, не було протягом останнього часу жодних інтимних зв’язків… Чи були?

Сокальський мене дивує. Я аж очі ширше розплющую… Причепилися до моїх трусів! Кожному цікаво, що там відбувається!

— Не було нікого, — пирхаю та вибухаю. – А навіть якби й хтось був, то це нікого не стосується!

Відвертаюся, заплющую очі та глибоко вдихаю.

— Яно, зараз така ситуація, що стосується, — його голос спокійний. – Може бути й крайня міра… А за певними правилами – дітей та вагітних не можна перетворювати.

Правила…

Крайня міра…

Не дай Бог тієї крайньої міри…

— Ти мене чуєш?

— У мене два роки нікого не було, — повертаюся до Сокальського та розповідаю такий інтимний факт про себе. – А вітром таких сюрпризів точно туди не надує.

— Тут не посперечатися…

— Сподіваюся, не будеш питати, чого не було? – злюся.

— Це вже точно не моє діло, — відповідає та відходить від мене. Чоловік стає біля вікна, через яке просочуються сонячні промені. Останні його, напевно, дратують. Він закручує жалюзі. В кабінеті стає значно темніше.

Сокальський обертається та говорить наступне:

— Щодо Віктора… Це бісові ігри Воронцова, який для його вбивства найняв відьму.

Я хмикаю… Знову нове дізнаюся… Ще відьми…

— Що таке?

— Нічого, – мотаю головою. – Що ще відомо?