Глава 16.1

Яна

Темнота раптово випаровується, як роса на сонці, а разом із нею й біль у голові.

Розплющую очі та…

Перше, що фіксую – я не лежу на підлозі, а твердо стою на своїх ногах, відчуваючи повністю своє тіло, а друге — це…

Я не в офісі перебуваю, а мене оточують знайомі стіни – це будинок моєї бабусі.

У мене шок. Я не розумію, що відбувається…

Як я тут опинилася? Мене викрали? Чи що?

Але якщо навіть так – навіщо мене притягли саме сюди? Для чого?

Я нервово кидаюся до виходу. Смикаю за ручку. Вона піддається мені. Без жодних зусиль.

Штовхаю двері, які зі скрипом відчиняються, та виходжу.

Я натикаюся на туман. На криваво-червоний густий туман, крізь якого зовсім нічого не видно.

Витягую руку – вона від ліктя губиться у ньому. Рухаю пальцями, махаю долонею…

Нічого не видно.

Я не просто шокована, а перебуваю у паніці, яка здавлює мої груди.

Хочу забрати руку, але раптово хтось за неї хапається холодними пальцями. Цупко.

Верещу на все горло. Так верещу, що одразу хрипну, та намагаюся висмикнути руку, але той, хто мене схопив, не думає її відпускати.

Минає одна секунда – я бачу постать, яка видніється крізь цей густий, як кисіль, туман.

Я вже від жаху й кричати своїм хриплим голосом не можу, бо…

Думаю, що це отой Воронцов, який зараз встромить свої зуби мені в шию та вип’є всю мою кров. До останньої краплі висмокче і забере моє життя!

Ціпенію, готуючись до свого кінця. Кінця, якого ніяк не уникнути.

Змикаю очі. Міцно, бо не хочу бачити цього жаху і не бажаю давати тому монстру насолодитися відчуттям, що стоїть у моїх зіницях.

Чекаю…

Уже відчуваю, що те створіння з іклами стоїть переді мною. Ще більше тіло затерпає…

А одночасно…

Одночасно нічого не відбувається. Це ще більше лякає – до холоду в тілі, але раптово та прохолодна рука відпускає мій зап’ясток, а в носі закручується та пестить рецептори дуже знайомий аромат.

Це парфуми, якими…

Я боязко підіймаю повіки та…

На мене дивляться яскраві блакитні очі, підкреслені чорними графічними стрілками.

— Бабусю? – запитально промовляю.

Вона ледь помітно усміхається тонкими вустами, нафарбованими незмінною червоною помадою, та киває головою.

— Що відбувається? Що це за туман? Де ми?

Відчуваю, як мої очі застигають, а в голові народжується відповідь на мої запитання, яка все пояснює.

— Я померла? – цікавлюся з тремтінням у голосі. – Мене вбили ті вампіри? Так? Це пекло? Я маю рацію?

Бабуся беземоційно дивиться на мене. Я хочу прочитати в її погляді бодай якусь емоцію, яка натякне на відповідь, але вона відвертає голову зі своїм чорним волоссям, знову бере мене за руку та веде до будинку.

— Бабусю? – намагаюся я щось дізнатися, але вона мовчить.

Покірно йду за нею, очікуючи, що, може, дорогою щось скаже, але ні…

Просто веде мене.

Ми вже минаємо коридор, вітальню – заходимо на кухню, де зупиняємося.

Бабуся відпускає мою руку та сідає навпочіпки. Помічаю, що на ній той самий одяг, в якому я її хоронила: чорна приталена сукня з білим комірцем, а також червоні туфлі.

Вона відкидає світлий килим убік, під яким завжди ховався вхід у підвал. Тягне за двері, які ведуть донизу. За мить бачу сходи з коричневими дерев’яними поручнями, які тонуть у темноті.

Та недовго вони у ній, бо бабуся встає та підходить до вмикача – тепер там яскраве світло, яке трішки сліпить мене.

— Нам треба туди йти? – питаюся.

Від жінки жодних слів – лише дії.

Вона спускається донизу, тримаючись лівою рукою за поручні. У мене особливо варіантів немає – йду за нею.

Сходи переносять нас до підвалу, який є світлим та охайним. Стоїть ідеальний порядок, а не як у класичних фільмах, де такі приміщення — осередок павутиння, мишей та безладу.

Одна стіна забита різними пляшками, з яких половина – вино, а в інших — спиртові настоянки з трав та ягід. З іншого боку, а саме навпроти: стоїть старий диван.

Ніколи не розуміла, для чого він тут, бо тут занадто прохолодно, аби сидіти. Ну, хіба тільки влітку, коли спека несамовита, тут добре.

А ось стіна, яка між шафою та диваном, – гола. Пофарбована у ніжний рожевий колір.

Знову відчуваю прохолодні пальці бабусі. Вона веде мене до шафи з настойками.

Уже вона торкається пляшки, в якій плавають фіолетові квіти з колючками. Бабуся схоплює її, виймає та очима показує, щоб я заглянула в комірку, яку вона звільнила.