Глава 15.2 Сокальський

Сокальський

Ніяк не посперечатися. Зустріч і справді ще та…

Одночасно вельми неочікувана. Не думав, що Воронцов насмілиться з’явитися саме зараз мені на очі.

Але насмілився і пильно дивиться. Також навколо нас змінюється погода. Різко блакитне небо затягується чорними хмарами, мов зараз із них град піде, та зривається вітер – свистить у вухах.

Чую знайомий звук – із переднього сидіння виходить Адлер зі своєю забавкою. Складає той кубик та на мене задоволено зиркає.

— Костянтине, не заважай, — не зводить Олександр із мене очей.

Звук зупиняється, і за ним:

— Ви впевнені?

— Я двічі не повторюю, — різко смикає він до нього голову, і Адлер…

Завжди суворий та злий Адлер, якому моторошності додає шрам на лівій щоці, стає схожим на зляканого пса, на якого насварилися та вдарили, і тепер він тікає до своєї буди, підтиснувши хвоста. Та замість хвоста та буди – кубик та авто відповідно.

Коли двері позашляховика беззвучно зачиняються – Воронцов повертає до мене голову та продовжує сірими очима палити й погоду довкола псувати.

Любить же він епічність.

Ну хай вже для повної картини дощ пустить та небо безперервними блискавками пронизує.

— Привіт, Олександре, — порушую цю мовчанку, додаючи з награним здивуванням. – Дуже раптова зустріч, що, мабуть, треба бажання загадувати.

— Загадуй, — кривиться в посмішці.

— Загадав, — відповідаю, та вітер змінює напрямок. Дме мені прямо в обличчя, загортаючи волосся назад, показуючи йому моє обличчя.

Який же цей світ злегка несправедливий, а саме, що не можу використати на ньому свої вміння. Погрався б з його свідомістю так, щоб потім гадав, що він кактус.

— Сподіваюся, що збудеться, — робить він крок до мене.

— Я також, — некліпно дивлюся йому в очі та одночасно слідкую за рухами, а ще намагаюся втямити, для чого він зараз з’явився.

Аби особисто показати, що він налаштований агресивно та піде далі, попри все? Чи буде якусь угоду пропонувати?

— Але я гадаю, що наша зустріч, Олександре, не випадкова, — продовжую. – Я маю рацію?

— Ти читав ту статтю, яку вчора виклав отой шановний журналіст Валерій Тикописий? – не відповідає він на моє запитання.

— Читав, - киваю. – Якщо чесно – офігів. Наклеп планетного масштабу.

— Офігів, — повільно проводить він рукою по своєму чорному, як смола, волоссю. – А те що робиться сьогодні? Читав? Завод ті дурні люди пікетують. Головний офіс також… Тварин їм шкода… І ніяк не розігнати. Хоча можна… Мої працівники швидко з цим би справилися. Побули б замість тварин. Крові би більше мали…

— Не можна, — зауважую.

— Та пам’ятаю, що не можна, — киває.

— То що ти від мене хочеш? – ставлю таке питання. – Чи просто прийшов поплакатися на плече? Я давно не твій друг, а тому… Візьми та з Адлером обіймися. Хай пожаліє тебе та в лобика поцілує. Я тобі ніяк зарадити не можу.

Його очі спалахують червоною барвою. Втрачає контроль, як і завжди… Навіть коли був людиною – такий самий був.

— Мене не треба жаліти, — шипить. – А ось ти… Юліане…

— Що? — навколо нас здіймається курява з пилу.

— Перший війну починаєш, — наближається до мене на один крок.

— Я війну починаю? – питаю з усмішкою. – Ти це серйозно?

— А хіба я її починаю? — уже ричить. – Я чудово знаю, що це ти замовив статтю, яку написала твоя працівниця Яна Опольська під псевдонімом Валерій Тикописий та виклала те лайно на якомусь забутому богом інформаційному порталі.

Я не можу, щоб не засміятися… Яка ж Воронцов сволота незмінна. Сам усе це заварив, а скидає все на мене.

Падлюка…

— Ти думав, що я нічого не дізнаюся? – продовжує. – Юліане, я не такий ідіот, як ти гадаєш…

— А хочеш його з мене зробити? – уриваю запитанням.

Він неконтрольовано злиться. Аж ікла вже видно…

— Пропоную угоду – твоя журналістка пише бігом статтю від імені того Тикописого, що все то брехня, — говорить він. – А ти офіційно приносиш вибачення моєму клану та приймаєш покарання за порушення мирного договору.

Умови виставляє… Перепрошувати за його дії маю та покарання приймати — відсічення голови.

— Не чую твоєї згоди, Юліане!

— Якщо комусь із нас відсічуть голову, то першим точно буду не я, — відчуваю, як сам наповнююся злістю від його зухвалої брехні. – А ти, Олександре… Тобі ж не сидиться на одному місці спокійно.

— Ти не чув, що я щойно сказав? – кипить.

Я задумуюся… Гадаю, як краще зробити.

Викрити перед ним всі карти – сказати, що я знаю, що він усе підлаштував, та закидати його фактами? А чи…

А чи вдати, що нічого не знаю… Це, мабуть, краща тактика. З усіх боків.