Глава 14.2 Сокальський

Сокальський

Гидко вбивають…

Відьми серед усіх – наймерзенніші створіння, які є на цьому світі. Мало серед них адекватних. Більшість — шалені, які лише капості роблять та ніяк не можуть спокійно жити.

А ці їхні методи усунення – леза, голки, черви, гнилі рештки… Уже не кажу про жертвоприношення й інші бридкі ритуали.

Верне від них.

Ненавиджу відьом.

Але…

Проте для чого Воронцов саме так прибрав Віктора?

Зараз будуть цинічні та жорстокі думки…

Але він міг просто його викрасти та й все. Шукай голку в копиці сіна.

Чи вміло влаштувати нещасний випадок: ДТП, вибух газу в квартирі та багато іншого. Тільки фантазію треба увімкнути. Все що завгодно можна придумати.

А він взяв та найняв відьму.

Невже сподівався таким чином відвести від себе підозри? Аби я думав, що це не він?

Має мене за дурня? Подумав, що я повірю?

Утім…

Я ж словами, що Яна моя наречена, також поставив його у схоже становище…

Отже…

До мене доходить.

Це його відповідь на мої слова про Яну. Можна сказати, що ми в цьому плані квити. Я його «обманув», а він мене…

І що тепер далі?

У будь-якому випадку, не треба роздмухувати конфлікт. Все, що сталося треба приховати та все, що з ним пов’язано.

— Чекаю від тебе розповіді, — уриває мої думки Ярослав, який тягне до себе мою порцію лате, бо свою він уже випив.

Я підіймаю на нього очі та... розповідаю, бо інших варіантів у мене нема. Викладаю всю правду, бо довіряю йому, і також він єдиний, хто може зам’яти цю справу з вбивством. Бо якщо вона випливе…

Не перестану повторювати - мир буде порушений. Швидко.

— Цікава халепа, — відставляє Ярослав порожню чашку та відкидається на стільчик. – Навіть дуже…

— Халепа? – кидаю на нього злісний погляд. – Ти це називаєш халепою? Це…

Я стримуюся, бо на язиці лише лайка сидить…

— Погоджуся, — хмикає. – Підібрав занадто м’яке слово, бо якщо говорити правдиво… Це людська натура вилазить. Бажання мати владу, захоплювати, воювати без сенсу… Так… І не дивися на мене подібним поглядом. Я довше за тебе живу на цьому світі, і за своє життя багато бачив. До того ж, ви, вампіри, — колишні люди. Зміна раціону та вічне життя несильно вас від них відрізняють. А тому… Думаєш, чого представників моєї раси, ельфів, так мало залишилося? Бо нас нудить від того, що роблять люди – знищують себе та все довкола. Ніяк не вчаться на помилках. Скільки цивілізацій загинуло. Тому не бачимо сенсу приводити своїх дітей в цей жахливий світ, де…

Він зупиняється та відвертається. Глибоко вдихає повітря. Я нічого не відповідаю, а запитую лише наступне:

— Хто знає про це вбивство?

— Вважай, що вже ніхто, — повертається до мене Ярослав. – Я все владнаю.

— Дякую, — кисло промовляю.

— Потім із тебе буде послуга, — відповідає.

— Домовилися, — киваю. – А щодо вбивства Віктора. Нічого ще дивного не було? Ви проводили обшук квартири?

— Нічого дивного.

— Зрозуміло, — протягую.

На цьому наша розмова завершується. Ярослав біжить у своїх справах, а я розраховуюся за лате, а в думках…

Нічого доброго.

Звісно, чудово, що вбивство приховається, а точніше пройде, як нещасний випадок – біг вранці, послизнувся та вдарився головою, але…

Але хто сказав, що Воронцов на цьому зупиниться? Він буде робити й інші спроби. Я в цьому переконаний…

Хмикаю…

У словах Ярослава є маленька частка правди…

Хвилин десять ще сиджу, втупившись в одну точку, а потім усе-таки встаю та йду. Справи не чекають, а тим паче і Яна має знати про Віктора. Не можна від неї це приховувати.

Виходжу з кафе та швидко прямую до своєї автівки, але раптово зупиняюся та обертаюся.

Біля мене зі скрипом зупиняється великий чорний позашляховик із тонованими вікнами. За мить із задніх дверей виходить Воронцов, який божевільно стріляє у мене сірими очима та каже з кривою посмішкою на вустах:

— Юліане, яка зустріч!