Глава 14.1 Сокальський

Сокальський

Я не очікував, що так ускладниться ця ситуація, а саме, що людиною, яка підставила Яну, виявиться Віктор. Непримітний Віктор.

А до всього, його ще й прибрали дивним способом, але як саме, Ярослав не сказав Івану.

Та взагалі, чому він саме через Івана став діяти? Він же міг зі мною напряму зв’язатися. Має ж мій номер.

Зрозумій цих ельфів…

Двері ліфта зліплюються, а сама кабіна опускається. Я дивлюся на підлогу з думкою…

Зараз, крім вбивства Віктора, мене турбує те, що декілька хвилин тому сталося у моєму кабінеті, – графин.

Чому він розбився? І чому саме в той момент, коли Яна злилася?

Між цими подіями є кореляція? Чи це просто випадковість? А може, ні?

Якось дуже багато питань... Але сподіваюся, що ці події просто наклалися одна на одну, бо якщо ні…

Ні!

Я переконаний, що вони наклалися, і вона звичайна людина.

Не треба вигадувати зайвого та висмоктувати з цього випадку надприродне. Також якби щось було не так у ній – я б це відчув.

Впевнений, Юліане?

М?

Ти ж, хтиве створіння, коли вона поряд, думаєш зовсім про інше. А тим паче постійно згадуєш…

Мотаю головою. Від цієї чортової правди нікуди не втекти. Але головне, щоб вона тієї правди якось не дізналася.

Але й не має, а те, що я залишив їй у вигляді снів, – не розкриє тих подій. Навіть інформація про те, що я можу маніпулювати свідомістю.

Інколи, якщо щось хочеш сховати, треба покласти його на видному місці.

А якщо розкриє? Якась деталь її наштовхне?

Переконаний, що вона повторить свою дію зі святою водою. Втопить мене у ній від злості, бо я стер те, що вона точно не хотіла втрачати.

Цікаво так виходить. Вона єдина, хто робив мені так боляче, але одночасно я куштував із нею таку насолоду, якої з жодною жінкою не мав… І це ніколи не повториться. Я зможу себе стримувати.

Напевно…

Хоча я ще тоді не мав реагувати та залізно стримуватися. Мав пройти повз неї, але мене зачепили її зухвалі слова, і я обернувся. Її очі кольору хакі немов позбавили мене розуму.

Думки збиває ліфт, який зупиняється.

Краще не думати про це.

Через двадцять хвилин я опиняюся в тому кафе, яке назвав Ярослав. Ось уже бачу товариша – сидить за столиком та вже палить сріблястими очима в мою сторону. Навколо шиї чорний шалик, який підкреслює блідість шкіри, а довге волосся пшеничного кольору закладене так, аби не було видно загострених вух.

Швидко долаю відстань між нами, опиняюся перед ним та кажу:

— Привіт.

— Давно не бачилися, — відповідає та киває головою. – Сідай.

Я сідаю на стільчик, і саме в цей момент з’являється дівчина, яка приносить два лате. Вона ставить замовлення на столик і бажає смачного, стріляючи грайливим поглядом у Ярослава.

Він їй дякує та у відповідь усміхається, а коли вона йде – хмурніє та переводить очі на мене.

Поганий цей погляд.

Паралельно він тягне до себе чашку та дерев’яною одноразовою ложечкою руйнує те, що старанно малював бариста, – листочок.

Він руйнує, а я питаю:

— Ми ж наче не сварилися. Чому ти зателефонував Івану?

— Не сварилися, — мляво киває, колотячи каву. – Але ти ж у нас персона зайнята – власник інформаційного порталу. Керуєш інформацією та вирішуєш, що сьогодні чи завтра згодовувати людям, а я... простий слідчий, — підіймає очі на мене. – Тому вирішив тебе не турбувати…

— Тобі можна.

— Ну, якби я тобі напряму зателефонував, то ти б усе через телефон з мене став витягувати, а так… Ну хоч зустрілися… Бодай один раз за два роки. Я розумію, що в нас попереду тисячі років, і ми, напевно, будемо тими створіннями, які побачать перетворення Сонця на червоного гіганта, що потягне за собою кінець світу, але… Хоч раз на пів року можна зайти привітатися та поговорити? Бо ти знаєш, що я люблю говорити, а з людьми мені це скучно робити. Що вони можуть мені розповісти? А особливо, коли я пам’ятаю такі давні часи.

Він зупиняється та п’є з чашки свою каву з кислим виразом обличчя. Отже, він просто ображений на мене.

— Якось я не помітив, що так швидко час сплив.

— Не помітив, — відставляє він чашку. – Ну, на своє весілля хоч не забудеш запросити.

— Ти вже знаєш? – хмурюся.

— Та усі гудуть про це та вмирають від цікавості — хочуть побачити твою обраницю. А особливо, мабуть, Ксенія жадає її взріти.

— Я не хочу зараз говорити про це, а тим паче про Фертинську. Ми розійшлися п’ятдесят років тому, а те, що нас разом бачили місяць тому на заході та ми розмовляли - нічого не означає, — злісно пирхаю, згадуючи слова Адлера. – Хіба поговорити не можемо? Та взагалі, ті наші стосунки, як я тобі колись говорив, були задля забави та суто з її ініціативи.