Глава 13.2

Але недовго й така емоція панує на його обличчі. Вона швидко змінюється на кам’яну серйозність, та з його вуст звучить наступне запитання:

— Де це сталося?

Голос відповідає, а я насторожуюся…

Я не знаю, про що йде мова, але пророкую, що там нічого доброго. Маю сильне передчуття цього.

Тим часом голос не затихає. Щось говорить, і дуже активно говорить. Я починаю хвилюватися, що аж руки мокріють та ковзають по столу.

Тому я їх забираю від нього та вирівнююся. Очей від Сокальського не відводжу. Дивлюся на його хвилясте волосся, а коли він відповідає — фокусуюся на обличчі:

— Я зрозумів. Зараз зв’яжуся сам з Ярославом. Дякую.

Чоловік припиняє розмову та одразу схиляє голову. Волосся затуляє його обличчя, а рука, яка тримає телефон, що вже не біля вуха, стискає його.

Екран гасне, але ненадовго. Сокальський вмикає телефон, який повертає так, що я не можу побачити екран.

Можу тільки здогадуватися, що він робить. Ось зараз бачу, як він скролить, а далі зупиняється та тицяє. Після цього його пальці, з великою ймовірністю, набирають повідомлення. Це триває десь секунд десять, а після цього він відправляє його та відкладає девайс на стіл.

Я одразу питаю:

— Щось сталося?

— З’являються нові цікаві обставини… Мені щойно зателефонували та повідомили, що в парку знайшли мертвим Віктора.

— Якого Віктора? – уточнюю.

— Нашого відеоператора, — підіймає він голову, і його очі ковзають убік до тумби, на якій лежить розбитий графин.

— Що? – повторюю я, жахаючись та розуміючи, чому Аліна не могла додзвонитися до нього. – Як це сталося? Його вбили чи це нещасний випадок?

— Ознаки вбивства, але дуже дивного… Нетипового. Утім, більше сам не знаю, бо мені не уточнили, — він підіймається зі стільчика та швидкими кроками йде до шафи, з якої виймає пальто, яке накидає на себе, а коли обертається до мене, продовжує: — Але є дещо цікаве, що перевертає все… У нього на телефоні під час перевірки виявили, що він мав у соціальних мережах два акаунти. Один його — Віктор Димкий, а інший під іменем, яке тобі знайоме, — Любов Миликова.

Звісно, що знайоме. Це саме та жінка, яка нацькувала мене на ту косметичну компанію, як собаку на злодія, та…

— Також виявили, що та Любов мала лише одне-єдине листування, — уриває мої думки Сокальський. – Я гадаю, що не варто пояснювати, яке саме?

Я хитаю головою, якою, попри слабкий біль, що в ній виникає, осягаю все…

Тією загадковою Любою виявилася не Галя, як гадалося зі самого початку, а Віктор. Непримітний Віктор, який учора…

Хмикаю, криво усміхаючись. Та кава не була випадковістю, як і та його хустинка, якою він каву витирав.

Трясця!

Як же все…

— Яно, ти щось хочеш мені сказати? – читає він мою реакцію.

— Так, — киваю. – Почну з того, що мої порвані колготки на місці, а вчора Віктор… Він учора, коли я виходила з твого кабінету, облив мене кавою та своєю хустинкою безрезультатно намагався витерти плями.

Сокальський не видає жодних емоцій. Здається, що навіть не дихає…

А вампіри хіба дихають?

— Отже, виходить, що Галя тут ні до чого, — говорить він. – Це наче добре, але…

— Що? – підганяю його, бо він зупиняється. – Тільки не думай від мене знову щось приховувати. Я й так… Шокована… А зараз вже навіть не знаю, чим більше…

Він не відповідає, бо у нього вібрує телефон. Сокальський обминає мене та підходить до стола, беручи смартфон. Щось відписує та кладе девайс до кишені пальта, обертаючись до мене:

— Яно, я поки сам не знаю, що тобі сказати. Після зустрічі з Ярославом буде щось відомо. А поки працюй.

— Залюбки б сіла працювати, — кажу. – Але… Як мені після цього всього щось робити? Моя найкраща подруга — перевертень та ще й у лікарні, а зараз я дізнаюся про вбивство людини, яка мене підставила… Ще й голова болить…

Я не продовжую, бо…

Та мені слів не вистачає, аби зараз описати мою ситуацію, а тим паче стан…

Я відвертаюся до того розбитого графина.

— Якщо тобі так погано, — торкається моєї руки чоловік. Відчуваю його прохолодні пальці на тильній стороні руки. – Можу сказати, аби тебе відвезли додому. Мабуть, тобі взагалі не варто було сьогодні з’являтися на роботі.

— Ні, я не хочу, — забираю руку, якою себе огортаю під грудьми, та повертаю до нього голову, та…

Сокальський стоїть на ближчій відстані, аніж мені до цього здавалося. Навіть занадто близько, що я чітко відчуваю його парфуми, а очима можу уважно роздивитися його обличчя. Особливо очі. Вони в нього не просто карі – яскраво-коричневі. Та ще й підкреслені довгими чорними віями, які контрастують зі світлою шкірою.

Я відчуваю ніяковіння, але відвернутися від нього не можу, аби припинити це. Хоча ніби й не хочеться, аби це зникало.