Глава 13.1

Мій внутрішній світ від слів Ілони робить сальто та, відповідно, перевертається. Вже вдруге, адже вперше це сталося вчора, коли мені довелося змиритися з тією приголомшливою інформацією, що існують вампіри.

А зараз ще й перевертні до цієї історії додаються. Прямо як сіль до переперченого супу.

Отже, виходить, що й інша нечисть існує?

Так?

Я мотаю головою.

Якщо так – цей світ несказанно лячний, що аж страшно з дому виходити.

Ось будеш їхати у метро – наступиш комусь випадково на ногу, а він монстр, який тебе запам’ятає, вистежить, а потім помститься!

А ще гірше, коли…

Коли твоя найкраща подруга — перевертень!

Боже, в якому я світі живу!

«Наречений» — вампір, а найкраща подруга – перевертень! Просто чудово! Краще б я цього ніколи не знала! Ніколи!

— Бачу, що я шокувала тебе цією новиною, — продовжує Ілона. – Може, тобі водички налити? Яно?

Я не слухаю Ілону, а згадую Сокальського, який гарно змовчав про Галю. Уміло втік від відповіді, а я ж відчула, що щось не так! Але він…

Навіщо заховав цю інформацію? Не міг одразу все сказати, а якщо він це приховує, то…

Встаю зі свого стільчика та лечу до дверей. Коли торкаюся до ручки, мене на мить загальмовує Ілона:

— Ти куди? І що з Галею? Чого її нема на роботі? Чи ти не знаєш?

— До Сокальського йду, — обертаюся до неї. – А щодо Галі… Я знаю, що вона зараз у лікарні. Учора потрапила в ДТП.

Я не чекаю відповіді від Ілони – лечу до свого боса, гучно гепаючи підборами, ігноруючи збентежені погляди працівників від моєї поведінки.

Мені кортить на емоціях увірватися до його кабінету. Навіть не постукати, але прямо перед дверима я зупиняюся, згрібаю свої емоції в один клубок, який беру в руку та стискаю зі всіх сил, що у мене є.

Не істеричка ж…

А також – я маю йому завдячувати тим, що зараз можу стояти біля його дверей та злитися.

Заплющую очі, глибоко вдихаю – аж до болю в легенях, а далі складаю свою ліву руку, яка тремтить від нервів, у кулак, який підіймаю, та стукаю в двері, очікуючи на його відповідь.

І коли він каже – я заходжу.

Не так плавно, як намагалася, але й не так різко, як спочатку малювалося в голові. Хоча йому однаково.

Він голови не підіймає. Щось швидко друкує, дивлячись в екран. І лише коли натискає на «Ентер», реагує на мою присутність. Я стою біля його стола – впираюся у нього.

Спокійні карі очі чоловіка зустрічаються з моїми – зеленими, і він каже:

— Прийшла сваритися зі мною за поцілунок? Якщо так – дарма. Це безневинна дія, але потрібна. Всі мають думати, що між нами кохання. Тому не треба злитися. Ці емоції зайві.

— Я не через це тут, — мої руки грізно складаються на грудях. – Хоча цей поцілунок приніс мені великий дискомфорт перед усіма, хто його бачив… Чому ти збрехав мені щодо Галі? Чому не сказав, що вона, — зупиняюся та швидко продовжую: — вона перевертень? Для чого цю інформацію заховав від мене?

Моя рука з клубком емоцій розтискається, і вони мною  починають володіти, а Сокальський лише кліпає та відповідає:

— Яно, заспокойся. Сядь на диван, і…

— Я не хочу сідати, — спираюся я долонями об його темний стіл, схиляючись. – Поясни мені, чому ти приховав це від мене?

Я ще більше нахиляюся, так що наші обличчя опиняються на відстані десь п’ятнадцяти сантиметрів, яку він сам різко збільшує – від’їжджає кріслом назад, запитуючи:

— Хто тобі сказав про Галю?

— Ілона…

— Хм… Я мав врахувати, що вона занадто язиката, — говорить, дивлячись мені в очі.

— Навіть занадто – вже навигадувала, що ми вчора тут сексом займалися, а тому в мене й колготки порвалися! Та все інше до цього за вуха притягнула!

— Це дуже добре, що вона вірить та притягує, — відповідає. – Інших переконає в цьому…

— Чому ти не сказав мені про Галю? – повертаюся до нашої теми. – Для чого учора приховував?

— Бо це було б для тебе зайвим, — у його голосі сидить незламний спокій.

— Зайвим? Серйозно? Те, що моя подруга перевертень, — це зайве? – кричу та раптово здригаюся від стороннього звуку, який прокочується кабінетом та одночасно викликає болісну пульсацію в моїй голові.

Повертаюся до джерела цього звуку – бачу на тумбочці, на якій стояв графин… Він уже не стоїть – від нього лишилися тільки рештки скла, а вода стікає на підлогу, малюючи на ній мокрі візерунки.

Це я так закричала, що аж скло не витримало?

Дивно…

Та плювати!

Я обертаюся до Сокальського, який приголомшено та з острахом дивиться на розбите скло, а потім переводить очі на мене та відповідає:

— Голосніше, Яно. Не всі в цій будівлі тебе почули.