Глава 12.3

Я непорушно стою. Стою так, мов мої ноги вросли у підлогу та пустили довге коріння, та відчуваю себе не просто ніяково, а до смерті незручно і…

Таке враження, що він спеціально це зробив - поцілував, аби зараз я так себе відчувала!

Жахливий стан, що хочеться втекти чи під землю провалитися аж до самого ядра!

А ще краще — потрапити на якийсь космічний корабель та полетіти геть… Кудись за межі Сонячної системи.

Останнє — непогана ідея. Отой Воронцов би не став за мною ганятися так далеко.

Рука смикається, щоб стерти зі щоки поцілунок Сокальського, але цього не роблю. Дивно буде збоку таке робити, а ще… Неважливо.

Намагаюся на вуста начепити природну усмішку, а прирослі ноги — вирвати з корінням та посунути вперед.

Я роблю це з неймовірними зусиллями і в результаті вже стою біля рецепції та кажу голосом, який видає мій стан:

— Привіт.

Аліна та Ілона мовчать, мов дві акваріумні рибки. Приголомшення досі на їхніх обличчях, але особливо яскраво воно окутує Ілону. Навіть її блакитні очі збільшуються.

— Привіт, — відповідають вони, але цього разу синхронно.

І я готуюся до запитань, бо що говорити першою — не знаю, а розмова про погоду в цьому контексті, що стався, точно буде недоречною. Але раптово нашу натягнуту напругою атмосферу розбавляє дзвінкий голос однієї з працівниць:

— Аліно, дай мені радість та скажи, що Віктор уже на роботі.

Я повертаю голову та бачу біля себе Катерину.

— Ні, його ще не було, — відповідає дівчина. – А що сталося?

— Цей гівнюк мав бути ще годину тому, — пирхає вона. – Нам уже виїжджати треба до тієї депутатки, а він… Трубку не бере. Поза зоною досяжності. Якщо він через п’ять хвилин не з’явиться – я піду до Сокальського та скажу, що його треба звільняти! Нікому не здався такий відеооператор!

Катерина хоче продовжити монолог, але у неї в кишені дзенькає телефон, і вона відходить убік та ще невдоволеніше, аніж до цього, бурмоче:

— Мамо, а що ти вже хочеш?

Коли вона зникає десь на просторах коридору та ми чуємо гуп, то Аліна говорить:

— Віктор має руки з дупи, але щоб був непунктуальним… Це щось дивне. Він, навпаки, до цього ставиться серйозно.

Аліна недарма так говорить, адже він її колишній чоловік - уже три місяці. Нікому невідома причина їхнього розлучення, але всіх дивує, що вони розійшлися в гарних стосунках. А це, до речі, взагалі рідкість.

У мене, наприклад, із колишніми хлопцями не так було – вічні драми… А якщо десь перетиналися, колючі погляди одне в одного гарантовані.

А загалом… Таємнича відсутність Віктора мені на руку, бо трішки зміщує фокус із того, що витворив Сокальський.

Аліна вже набирає домашній номер Віктора, але чоловік не відповідає, що сильно бентежить її.

— Може, вчора у нього свято було — налигався горілки та зараз спить без задніх ніг? – питає Ілона.

— Віктор не п’є… Принаймні, нічого міцнішого за вино, — я помічаю непідробне хвилювання на обличчі Аліни. – Спробую зателефонувати сусідам, аби вони подивилися, чи він вдома.

Я та Ілона біля Аліни не залишаємося, не будемо ж стояти над душею. Ще робота чекає, а також саме в цей момент приходить кур’єр із поштою…

Коли ми йдемо коридором, усе ще нормально, а ось коли за мною зачиняються двері кабінету та Ілона, на якій сьогодні приталена чорна сукня, обертається до мене, то…

Я повертаюся знову до того незручного стану, який відчула біля рецепції. Помічаю, як Ілона пильно мене розглядає…

Але не злісно чи якось недобре, а інакше. Ніби оцінює мене.

— Коли вранці дізналася цю новину, то… я дуже давно так не дивувалася… Не думала, Яно, що саме ти його таємнича обраниця. Ви добре ховалися, що ніхто не помітив у офісі, що між вами не тільки блискавки, а й сердечка пролітають.

Стоп!

Що означає «коли вранці дізналася цю новину»?

Я морщу лоба, а в голові йде аналіз слів Ілони, який мене приводить до того, що…

Тепер моя черга очі вирячувати - дивуватися, а мій язик, який починає затерпати, вимовляє:

— Ілоно, ти…

— Саме так, — киває вона. – Я з того самого клану, що й Юліан.

У мене остаточно затерпає язик та відбирає мову… Ніколи не могла подумати, що Ілона також.. вампір.

Це їх довкола більше, аніж здається?

Буду нервово сміятися, якщо виявиться, що пів столиці — вампіри…

Раптово мене починає тягнути на судорожний сміх, але його я чую тільки всередині себе.

Отже, її дієти, постійне відмовляння йти з нами на обід й незмінне потягування чогось червоного через трубочку…

Тепер усе зрозуміло…

Але це не вкладається у голові. Зовсім.

— Чому ти така злякана? – підходить вона, забирає з моїх рук синю шкірянку та зникає з нею за моєю спиною. – Наче ти тільки вчора дізналася про існування вампірів.