Глава 12.2

Він обертається, але так, що бачу тільки половину його обличчя, бо інша ховається за волоссям. Чоловік відповідає:

— Нема за що дякувати.

Далі виходить, залишаючи мене наодинці.

За двадцять хвилин я спускаюся на перший поверх. На мені чорні джинси та фіолетова блузка з чудо-тканини, яку не потрібно прасувати. Також до цього всього пасуватимуть мої класичні туфлі. А з макіяжу – я брови підправила та на вії нанесла туш.

Снідаю та п’ю каву насамоті, бо Сокальському хтось зателефонував, та він пішов розмовляти аж на вулицю. Зараз п’ю каву та бачу, як його постать у чорному костюмі ходить між деревами, які ще трішки й розпустяться.

Цю весну я ніколи не забуду. Вона до кінця моїх днів вріжеться у мою пам’ять.

Повертається чоловік до будинку лише тоді, коли я мию посуд, а саме в той момент, коли ставлю чисту чашку на місце.

— Можемо їхати? – питає він.

— Так, — обертаюся до нього, а сама досі не можу повірити в те, що відбувається.

Учора він о цій порі вичитував мене за статтю, а сьогодні я в нього на кухні посуд мию…

На роботу ми їдемо на його авто, і щойно покидаємо подвір’я, чоловік починає:

— Зустріч із кланом буде після роботи. А щоб нас ніхто не викрив на брехні – історія наступна: спілкуємося ми вже понад пів року, а таємно зустрічатися почали три місяці тому. На питання, чому приховували, – не хотіли, аби всі нас обговорювали за спинами. Чому перестали – ну, вже стосунки досягли такого моменту, що ніяк не приховати.

— Запам’ятала, — кажу, а сама одночасно задумуюся, що ж це буде в офісі, коли всі дізнаються…

— Якщо лунатимуть якісь відвертіші питання… Наприклад, про інтим, поцілунки та інше – говори, що  такими подробицями не ділишся.

— А хіба будуть таке питати?

— Ну, деякі можуть, — відповідає. – Можуть ще й відвертіші поставити, аніж я озвучив. У цьому плані ми від людей ніяк не відрізняємося. Такі самі… Цікавість усім притаманна, а до такого – поготів. Не годуй – дай в чужому ліжку поритися.

— Угу, — відповідаю.

На цьому наш короткий діалог завершується. Ми їдемо в тиші аж до самого офісу, і я весь цей час понуро дивлюся поперед себе, думаючи, який нелегкий день мене чекає, а до всього ще й згадка про Галю…

Коли ми зупиняємося біля редакції, Сокальський відчиняє мені дверцята, допомагаючи вилізти з авто, і далі ми йдемо, тримаючись за руки.

Хоча це лише він стискає мою долонь, а я… Я згораю від дивних відчуттів. Навіть не знаю, яких саме…

Від того, що мене за руку тримає вампір, якому понад чотириста років, а чи від того, що коли нас хтось побачить із колег, то не уникнути вирячених очей.

Але поки нікого з редакції не бачимо. Охоронець на нас ніяк не реагує, а біля ліфта також, на щастя, нікого нема. Також й одні їдемо ним, і під час цього Сокальський не відпускає мою руку.

А за мить настає нервовий момент. Двері ліфта повільно, мов додали ефект «slow-mo», розповзаються вбік, відкриваючи вид прямо на рецепцію, на якій сидить Аліна та махає головою, а їй щось говорить Ілона.

Щойно ми виходимо – спочатку очі Аліни на нас падають, а потім й Ілони, а Сокальський говорить:

— Добрий день.

— Добрий день, — несинхронно кажуть вони, дивлячись на нас шокованими поглядами.

— Гарного тобі дня, Яно, — раптово цілує мене Сокальський у щоку та йде в бік свого кабінету, залишаючи мене в ошелешеному стані.

Цей поцілунок, який залишили на моїй щоці його прохолодні губи, був обов’язковий саме зараз?