Глава 12.1

Яна

Я прокидаюся від того, що промінь сонця не просто врізається у мої очі й світить, як прожектор, а ще й злегка припікає. Морщуся та відвертаюся на іншу сторону, накриваючись ковдрою, яка пахне квітковим кондиціонером, з головою, намагаючись знову зануритися в сон, але ні…

Мої повіки підіймаються. Дивлюся на свою руку з червоними нігтями, яка лежить на ніжно-рожевому атласному простирадлі.

Хмурюся. Якось не пригадую, що в мене є така постільна білизна, але коли я підіймаю очі трішки вище та бачу чашку, ліки й незнайомий інтер’єр – повертаюся повністю до реальності, згадуючи все, що сталося зі мною за вчорашній день, а особливо вечір…

Стаття, напад, вампіри, Сокальський…

Я лежу в спальні свого боса, а до всього маю вдавати, що його наречена, аби мати змогу дихати цим повітрям на повні груди.

Підіймаюся на подушку та тру очі, а після цього повертаю голову вбік – учора я все-таки випила таблетки, бо тільки лягла в це ліжко, то одразу зрозуміла, що без них ніяк не обійтися.

Втома валила з ніг, але нерви розплющували очі…

Ліки мені допомогли – я заснула десь через п’ять хвилин та навіть позитивні сни бачила. Хоч десь було приємне.

Тягнуся до телефону, аби глянути, яка година – майже десята. Хочу не тільки це дізнатися.

Я відкриваю листування з Галею, в надії, що вона… Ну хоч не відповість, а бодай перегляне моє емоційне повідомлення на одне слово. На більше я не сподіваюся. Абсолютно.

Тільки відкриваю листування – додаток пише, що онлайн вона була востаннє об одинадцятій вечора, а моє повідомлення не переглянуте.

Ну…

Весело.

Виходить, що в неї дуже гарна ніч вдалася з тим молодиком, про якого Ілона сказала, адже вже десята ранку, а Галя ще не заходила в соціальні мережі. Дуже добре їй з ним…

Хмурюся, відкладаючи телефон на тумбу й сповзаючи ковзкою атласною подушкою донизу, дивлячись у стелю.

Галя…

Мої думки уриває стукіт, на який я відповідаю, що можна зайти.

За секунду у дверях бачу Сокальського, який вже перевдягнутий – біла сорочка та чорний костюм, а в руках у нього чорний пакет.

— Нормально спала? – проходить він до кімнати, а я знову підіймаюся на подушку й натягую на себе ковдру аж до шиї, бо я ж перед сном скинула халат, оскільки в ньому було спекотно, тому зараз я без одягу.

— Так, — киваю.

— Це чудово, — підходить він до ліжка та ставить пакет біля тумби. – Там усе, що ти просила. Ну, принаймні, має бути.

— Дякую, — киваю та чую, як вібрує мій телефон. Одразу беру його до рук, в надії, що це Галя очі продерла…

Не Галя, а спам, який говорить, що до кінця квітня знижки на зимовий одяг в якомусь магазині. Здався він мені…

— Щось сталося?

— Думала, що Галя, — кидаю смартфон на ліжко. – Але ні…

— Вона в наступні декілька днів точно не напише, — раптово зауважує чоловік.

Я підіймаю на нього очі та прочиняю рота, аби запитати, та він мене випереджує:

— Галя вчора потрапила в ДТП. Зараз вона у лікарні – поки що в критичному стані.

— Потрапила в ДТП? – викочую очі та відчуваю...

Подумки соромно стає – я ж її обкладала злими словами, що вона повія зрадлива. Поки мене мали вампіри роздирати на шмаття, вона просочувала простирадла хтивістю.

А виходить…

— Як це сталося? І коли?

— Час не скажу, бо не володію такою інформацією, але знаю, що водій був п’яним та занадто самовпевненим – врізалися у бетонну стіну.

Його слова викликають всередині холодок, а точніше мороз – аж пересмикує від холодних крижинок. А одночасно злість…

Хіба Галя не бачила, що він п’яний? Але…

Я хіба загубила в пам’яті, якою вона була на відео? Галя – сама в дим п'яна була.

Боже…

Хоч я зла на неї та вважаю, що вона мене підставила, але такого б ніколи не побажала…

— Не переймайся, Яно, — вклинюється Сокальський у мої думки. — Із нею все буде добре. Зараз краще одягайся. Сніданок чекає на тебе, а дорогою я тобі розповім хід наших наступних дій.

— Добре, — дуже легко йому казати «не переймайся».

— Я чекатиму на тебе внизу, — він йде до дверей, біля яких я його зупиняю наступним:

— Дякую за турботу.