Глава 11.2 Сокальський 

Сокальський 

— Потрапила у ДТП. А як саме… Дізналися, що поїхала кататися на автівці з п’яним молодиком – гасали містом та через необережність і дурість вклепалися у бетонну стіну. Він помер на місці, а ось вона не обійшлася простим зализуванням ран. Її забрали медики.

— Наскільки поганий її стан?

— На собаках усе швидко гоїться – через три дні знову буде лісом за зайцями гасати.

— У якій вона лікарні?

— У тій, що треба – наші за нею дивляться.

— Зрозуміло, — вимовляю, а сам не очікував такого розвитку подій.

— Думаєш, що Воронцов працює з перевертнями? – питає Іван. – Знюхався з тими смердючими псами, вирішив придушити нас і…

— Хай Галина спочатку прийде до тями, — відповідаю йому. — Треба все дізнатися, а потім уже будувати теорії й думати, що робити…

— Ну, якщо вірити словам тієї дівки, Яни, – ця собака її підставила, — перебиває Іван. — Вирішила свою зграю до столиці перевезти та зробити важливішою. Переконаний, що Воронцов їм як не шмат міста, то частину області пообіцяв.

Я мовчу, бо не відкидаю такого. Усе можливо. Хоча це порушить весь уклад. Інші побачать приклад, почнуть воювати між собою, і ми повернемося до старих часів, коли панувала анархія: кривава різня між вампірами, перевертнями та іншими.

— А що з тілами? – перемикаюся на іншу тему.

— Знищені, сліди також.

— Нічого підозрілого у них не знайшли?

— Нічого, — зауважує він. – Зовсім.

Кривлюся. Це погано. Я наївно сподівався, що щось буде. Ймовірно, якась річ Яни – шматок отих колготів.

Але вони діяли обережно. Воронцов припускав, що щось може піти не так, але точно не очікував на те, що сталося. А тим паче, що саме  я стану на його шляху.

Якби замість мене там був Іван чи хтось інший – Адлер би заховав свого кубика-рубіка до кишені та без вагань напав.

— Ти вже сказав Веремію про це все? – цікавиться Іван.

— Вранці оголошу клану, що будуть важливі збори, — кажу. — Правду знатимуть лише ти, Данило та він.

— Іншим скажеш, що вона наречена? – здіймає він брови. — Думаєш, що це правильно?

— Не можна поглиблювати конфлікт, — говорю. — Якщо всі знатимуть, то половина захоче війни. Ще порушиться мирний договір, і це до нічого доброго не приведе — почнеться різня. А якщо він ще й Фертинську задобрить…

— Або першими її переманити, — зауважує Іван.

— На словах усе просто, але є складна реальність. Цей конфлікт має затихнути. Будемо до кінця вдавати, що нападу не було, і ми нічого не знаємо, — говорю. — Ми не діти, щоб вестися на провокації. А також подумай про інших.

Іван закочує очі та цокає язиком. Не підтримує мене, але однаково робитиме все, що скажу.

— А нічого, що в минулому він підставляв наших? Та інше погане робив? Юліане, я думаю, що інколи треба показати силу… А такі, як він, тільки її й розуміють. Вирвати йому зуби чи… Я б особисто замотав його в срібні ланцюги, посадив у гранітну домовину та десь на дно моря закинув – аби сидів там вічність та молив про смерть!

Злиться. Його очі, які в спокої блакитні, червоніють… Думає локально, а не глобально.

— Можна все, але останнє слово за Веремієм, бо він голова клану, — відповідаю.

Його ще більше злять мої слова, бо він розуміє, що Веремій скаже те саме, що і я…

Також я  чудово тямлю, чому він так хоче помсти, плюючи на все. Воронцов колись убив його сім’ю. У ньому не затихло бажання помсти.

— Ось список, що треба Яні, — підходжу до нього та даю листок.

Він невдоволено вириває його з моїх пальців та кладе до кишені плаща, вимовляючи:

— Буде зроблено.

— До речі, де Данило?

— Сидить в авто – у нього там із дівкою палке листування.

— Зрозуміло, — киваю, й Іван після цього зникає, а я знову підіймаю голову догори – до вікна, з думкою, що можливо…

Ні.

У цьому нічого доброго нема.