Глава 10.3

Я не продовжую цієї думки, а встаю та волочуся за чоловіком, помічаючи краєм ока, що годинник, який висить на стіні, показує першу годину ночі.

На кухні, яка оформлена в темних тонах, стоїть приємний аромат, що аж…

Я не сильно хотіла їсти, але зараз апетит прокидається. В роті назбирується тягуча слина, яку ковтаю.

– Сідай за стіл, – показує рукою на нього Сокальський.

Я слухаюся. Сідаю на чорний м’який стільчик. Бачу, що на скляному столі стоїть ваза зі солодощами: цукерки різних видів. А за мить переді мною з’являється біла миска з вареними макаронами у вигляді бантиків та виделка.

– Дякую, – кажу чоловіку та хапаю виделку, але…

Я підіймаю голову. На мить мені хочеться запитати, а чому не їсть він… Але згадую, що це не його їжа.

Хоча з’являються інші питання:

– Тримаєш солодощі, їжу та посуд для таких випадків?

– Ні, Яно, – сідає він навпроти мене та відвертає голову вбік, а саме – в сторону повністю скляної стіни. За нею видно нічний сад, який по самі вінця залитий місячним світлом.

– Імітація життя звичайної людини, – продовжує говорити. – Також серед моїх друзів є люди, які можуть прийти в гості, а тому й так… І ще хатня робітниця також людина. Їй буде дивно, якщо в мене зовсім нічого такого не буде.

– Зрозуміло, – наколюю я макарони на виделку та жую, отримуючи таку насолоду, мов це найсмачніша страва на світі. Хоч це просто варені макарони в солоній воді без нічого.

Поки я їм, Сокальський невідривно дивиться на сад, а ось коли я закидаю останнього бантика, то він каже:

– Яно, завтра на роботі з’явимося о дванадцятій – тобі треба гарно виспатися, а ввечері доведеться знайомити тебе з моїм батьком, який є главою клану, та самим кланом.

Я ковтаю пережоване. та у мене пробігає по спині тремтіння, яке він напевно відчуває:

– Не бійся. Там тобі точно нічого не загрожує.

– Ти їм скажеш правду? – цікавлюся. – Чи просто назвеш нареченою?

– Цікаве питання та одночасно дуже правильне. Правду знатиме тільки мій батько, а решта – має думати, що між нами кохання. Тому для них, Яно, доведеться знайти в собі внутрішніх акторів та трішки підіграти. Не переживай – не поцілунки з язиком перед ними. Максимум – в щоку, а також тобі треба стерти переляк з очей.

– Угу, – киваю, проте не уявляю, як це маю зробити, а саме про страх. Хоча і поцілунки...

– А вони можуть бути проти? – відкидаю свої думки та питаюся. – Ну якщо дізнаються правду?

– Деякі так, а деякі ні, – обертається до мене.

– А якщо твій батько буде проти? Чекай, а він твій справжній батько?

– Він не буде проти, – Сокальський раптово стає та підходить до скляної стіни. – А щодо іншого питання – ні. Він не мій справжній батько, але коли я був людиною, то можна сказати, що заміняв його…

– Ким ти був у справжньому житті?

– Я був сином пана, а Веремій - конюхом, який багато проводив зі мною часу – вчив їздити на конях, стріляти з лука, арбалету та інше… Те, що було актуально в той час.

У голосі чоловіка, який стоїть до мене спиною, відчувається тепло.

– А твій справжній батько? – роблю спробу дізнатися, бо цікаво, а чому син пана так до конюха прив’язався.

– Ну точно не важливими справами, – зникає тепло в його голосі. Останній знову стає морозним.

– А чим?

– Тобі цікаво знати?

– Ну якщо це якийсь секрет, то не стану наполягати.

– За моєї пам’яті він постійно пиячив та повій в кожному кутку порав, а потім бив матір та інших жінок, з якими брав шлюб, – відповідає. – Чи міг просто вийти на вулицю та своїм батогом відшмагати будь-яку людину, яка йому не сподобалася чи не так на нього глянула.

– І він тебе бив?

– По-різному бувало, але загалом мені діставалося серед братів та сестер найменше, бо був народжений дівчиною, яку він начебто «кохав», хоч із розповідей слуг  сила того «кохання» не квітами та словами показувалася, а побоями ледь не до смерті.

– Ти її ніколи не бачив? Свою матір…

– Вона померла, коли народжувала мого молодшого брата, який також не вижив. Мені тоді було два роки.

Жах…

У мене від його розповіді аж мурашки по тілу гасають. Раніше й так життя не бочкою меду було… А у нього. Хоч навіть із панського роду.

– А як ви стали вампірами?

– Веремій вже був вампіром, – відповідає й обертається, а паралельно закочує рукав на лівій руці. – А як я став вампіром? Однієї ночі сталась гроза. Блискавка влупила в будинок, і розгорнулася сильна пожежа. Усі згоріли живцем, а мене витягнули напівживого… Веремій дуже прив’язався до мене, зрозумів, мабуть, що важко переживатиме мою смерть та вирішив перетворити, – підходить Сокальський та показує дві червоні цятки вище зап’ястя. – Ці сліди від перетворення залишаються назавжди.

Я уважно їх розглядаю й кажу: