Глава 10.2

Я мовчу, бо якось не в змозі навіть щось сказати, а він не може заспокоїтися за дверима:

— Яно? Ти мене чуєш? Ти мене лякаєш! Яно?

За декілька секунд не витримує та тягне на себе двері. Я не реагую на нього – дивлюся на м’якенький кремовий килимок на підлозі, який не дає змерзнути моїм ногам.

— Чому ти мовчиш? – чую, як він підходить… І не тільки. Він сідає біля мене на край ванної. Перебуває дуже близько. Майже торкається мого плеча.

— Нема бажання говорити, — відповідаю неохоче. — І…

— Що «і»? – підловлює.

— Галя зараз поза межами досяжності, — здавлено промовляю. — Ілона сказала, що вона поїхала розважатися з якимось хлопцем… Якщо Галя дійсно зрадниця… Я її втоплю власними руками. Звісно, потім буду плакати за скоєне, але…

— Не біжи поперед потяга, — перериває він. — Якщо це вона, то ніяк не уникне відповідальності. Зараз треба все з’ясувати, а потім уже голови відривати.

Голови відривати… Це він добре уміє…

Бачила на власні очі.

— Усе поки говорить, що це вона, - кисло продовжую. - Якщо ти кажеш, що вони мають мій запах… Вона могла дати їм мої порвані колготки, які я вранці запхала до своєї шухляди… Треба буде перевірити, чи вони там. Я ж не помиляюся – такого буде достатньо, аби вловити запах?

Я повертаюся до Сокальського, який…  Його карі очі спрямовані на мене, але на…

Халат, який зісковзнув по шкірі майже до ліктя, показує плече. І, до речі, не тільки його, а ще й тканина оголила грудну клітину – сформувала дуже глибоке декольте. Саме в нього пірнув погляд Сокальського й нині сидить там.

— Ти мене чуєш? – ігнорую його погляд і відсуваюся.

— Так, — відривається він очима від того місця, яке я вже прикриваю халатом. — Такого буде достатньо, бо ті шкарпетки контактували із твоєю шкірою.

— Я казала колготи, — кажу.

— Ну, колготи…

Я помічаю, що його очі знову опускаються, але коли натикаються на халат – одразу здіймаються догори, що мене бентежить…

Не розумію характер цих дій, що були…

Дивився не як хижак, який хоче «відкоркувати» та «напитися», а як чоловік… Чи мені здалося?

Відкидаю ці думки вбік та запитую те, що він проігнорував, бо це важливіше:

— Ти в авто так і не відповів на моє запитання про Галю. Я чогось про неї не знаю?

Він витримує маленьку мовчанку, а після неї:

— Яно, ти часто придираєшся до слів. Ще б причепилася, чого я своїх людей називаю людьми, хоч вони й вампіри.

— Точно ти нічого не знаєш?

— Того, щоб допомогло все розкласти по полицях, – ні. Утім, сподіваюся, що та людина чи не людина, яка все підлаштувала, знайдеться.

Я лише киваю і…

На мене раптово насувається неприємне відчуття — згадую, як вилила на нього святу воду, та його страждання від неї. І він після того продовжив рятувати мою п’яту точку.

— Вибач, — бурмочу йому.

— За що? – хмуриться він.

— За воду, — уточнюю. — Тоді мною керував страх, і я…

— Вибачаю, — відповідає й встає. — А тепер ходімо, Яно, тобі треба поїсти.

— Тобі дуже було боляче? — підіймаю до нього голову й одночасно розумію, що моє питання дурне. Хіба я не бачила? Та бачила…

— Уяви шмат заліза.

— Уявляю, — не розумію його відповіді.

— А тепер уяви його розплавленим аж до білого кольору, а потім тобі це все різко виливають на голову.

Перед очима така картина з’являється, а в тілі відчуття… Мене аж пересмикує.

— Це відповідь на твоє питання, чи було мені боляче. «Пощипало», але несмертельно.

— Вибач… Я не думала, що так буде…

— Але як вже сталося… І… До речі, ніхто за ці роки, що я на цьому світі, не робив мені так боляче, а тим паче жінка, яка…

Сокальський себе уриває, і його погляд стає таким, мов він щось згадує… Далі різко відводить очі вбік й продовжує швидко, ковтаючи деякі літери:

— Яка здавалася не здатною на таке. А тепер ходімо – вечеря холоне.

Він виходить, залишаючи мене з відчуттям, що він…

Наче мав зовсім не те сказати.