Глава 9.2

Цікаві здібності у нього. Інакше ніяк не описати…

— Тому не хвилюйся – сусідка ніколи в житті не згадає про той випадок, — впевнено говорить чоловік. — Інші сусіди також.

— Зручно, — ледь чутно вимовляю, а далі голосніше: — Проте…

— Що «проте»?

— Для чого ти мені це зараз розповідаєш? Навіщо мені знати повний перелік твоїх здібностей? І… чому ти тоді їх не використав на мені? — я продовжую слиною змивати гірку таблетку. — Не довелося б за мною бігати.

— Щодо першого питання – я не бачу сенсу зараз від тебе це приховувати. А щодо іншого… Одна справа — стерти неприємний спогад жінці, яка побачила трішки більше, аніж треба, і в майбутньому це ніяк не впливатиме на її життя. А зовсім інша — на людину, яка має вирішити свою долю… До того ж, однаково, де б ти не ховалася, я б тебе знайшов.

Вирішувати долю… Ну, такий собі там вибір був. Несильно великий.

— А чому ті вампіри такого не зробили? — виникає у мене логічне питання. — Я ж фактично була в їхніх руках.

— Не всі мають здатність до цього…

— Не всі? — дивуюся. — Хіба у вас це не стандартне налаштування?

— Одні вампіри можуть мати значно гостріший нюх, деякі — контролювати погоду, невелика частина — перетворюватися на кажанів чи бачити майбутнє, а ще рідше — рухати предмети на відстані та мати такі, як у мене, здібності — маніпуляції з розумом та свідомістю. А є й такі, що нічого не мають.

— І від чого це залежить?

— Не знаю, — повертає він кермо. Ми з’їжджаємо з освітленої траси на дорогу, яка освітлюється значно гірше — жовтими ліхтарями. — Це як у людей… Хтось гарно співає чи малює…

Ніяк не коментую. Лише заплющую очі та опускаю голову, відчуваючи, як автомобіль легенько трясе від нерівної дороги. А також те, як біль у голові нарешті вщухає.

Відчуваю навіть певну насолоду, що він більше не дошкуляє. Наче життя стає кращим та барвистішим.

Утім, коли розплющую очі, то розумію, що це зовсім не так… Абсолютно.

На мене полює клан вампірів, який, відчуваю, просто так від мене не відчепиться. Хочуть моєї смерті. І крові також.

Боже, ну якого біса я взагалі взялася писати цю статтю?

Бо хотіла справедливості…

Справедливість…

А хіба вона є? Якби була — за все існування людства не було б жодної війни чи іншого зла.

Поки я про це думаю, авто зупиняється біля високих воріт, які повільно відчиняються, зсуваючись убік.

Після того як вони повністю відкривають дорогу, ми заїжджаємо на велике подвір’я, викладене бруківкою та освітлене садовими ліхтарями. Видно й обриси будинку — невеликого, двоповерхового.

Сокальський зупиняється біля самого порогу, на якому стоять двоє чоловіків середнього віку в чорних плащах. Я зустрічаюся з їхніми поглядами, і…

В їхніх очах витає сильне здивування. Чоловіки, які, ймовірно, вампіри, як і Сокальський, переглядаються між собою.

Сам же мій супутник тим часом виходить з-за керма, обходить авто та відчиняє мені дверцята. Мовчки простягає руку, аби допомогти вийти.

Цього разу я приймаю допомогу. Торкаюся його пальців — вони холодні. Наче торкаюся якоїсь статуї.

Коли я опиняюся перед Сокальський – він поправляє на мені своє пальто, яке ледь не сповзло, і тільки після цього обертається до чоловіків, яким каже:

— Йдіть до мого кабінету. Я зараз там буду.

Вони лише мовчки кивають, не зводячи з мене поглядів. А ми тим часом йдемо. Сокальський торкається мого ліктя та веде до будинку. Позаду чутно кроки тих чоловіків.

За мить ми опиняємося всередині — нас зустрічає великий та світлий передпокій, де мій бос скидає з мене пальто, а я роззуваюся, стаючи на добрих сім сантиметрів нижчою. Тепер я йому по груди.

Опісля він веде мене через вітальню до сходів на другий поверх, а я… не можу не звернути увагу на інтер’єр будинку. Він не тільки світлий, а ще й доволі стильний. Нічого зайвого та ідеально чисто. Навіть стерильно.

Хоча чого я очікувала? Що він буде жити у велетенському кам’яному замку, в якому холодно й сиро, а спатиме в домовині, оббитій зсередини червоним оксамитом?

Ну, це дуже клішоване уявлення… Хоча як без нього?

На другому поверсі ми опиняємося в коридорі, робимо декілька кроків та зупиняємося. Чоловік відчиняє переді мною двері й каже проходити.

Я роблю крок — і тієї ж миті спалахує світло, яке вбиває темряву, і перед очима відкривається спальня в сіро-білих тонах.

Велике ліжко стоїть посередині, над ним на стіні висять яскраві картини-абстракції. По обидва боки — дві білі тумбочки, а навпроти — велика біла шафа. У повітрі висять його парфуми.

— Ванна там, — показує він поглядом на світлі двері. — Халат можеш брати. Я повернуся через двадцять хвилин.

— Добре, — тихо кажу. — Дякую.

Чую, як Сокальський розвертається, аби вийти, але я також смикаюся до нього, а він ніби читає мої думки: