Глава 9.1

Боюся та одночасно, мабуть, не здивуюся відповіді. Після сьогоднішнього вечора я вже у все повірю. Навіть у існування інопланетян.

Сокальський повертається до мене — лють безслідно відійшла від його обличчя, як вода під час відпливу. Він повністю спокійний та вимовляє:

— Якщо Галина причетна до цього — їй буде непереливки. Дуже сильно.

— Я це зрозуміла… А моє запитання? Я щось про неї не знаю?

Чоловік не хоче говорити. Про це свідчить наступне: він відвертається та заводить двигун. Запалюються фари, і автомобіль починає впевнено рухатися вперед.

Я не знаю, як розцінювати цю поведінку Сокальського. І якщо чесно — не хочу. Єдине, чого бажаю, — випити таблетку від голови. Вибухи у ній продовжуються.

Треба витягнути з бардачка аптечку, і тут одночасно згадується ще одне питання, яке я маю, не менш важливе. Я повинна його озвучити.

— Що мав на увазі той Адлер, коли говорив про «природу»? – питаюся у чоловіка, помічаючи, що ми вже розрізаємо трасу.

— Він говорив про твоє перетворення на вампіра, — вимовляє він те, що я й очікувала, а далі продовжує. – Це є головною умовою укладання шлюбу між людиною та вампіром, а також відмова першої від усієї своєї сім’ї.

— Часто такі дивні союзи виникають? – знаходжу я сили в собі, аби відчинити бардачок, звідки виймаю невеличку аптечку, в якій вже шукаю знеболювальне серед гори таблеток від серця.

— Дуже рідко… Останній за моєї пам’яті був років тридцять тому. Знайомий одружився з однією панянкою - людиною.

Тридцять років тому… Ну, дивлячись на Сокальського, то він тридцять років тому мав бути п’ятирічною дитиною.

Мені страшно питати, скільки йому років…

— Живуть щасливо? – цікавлюся.

— Розійшлися через три роки.

— Не вийшло вічного кохання, — іронізую я та нарешті знаходжу таблетку, яка має відправити у нокаут головний біль. Проте її нічим запити. А тому кладу під язик. Обличчя кривить від смаку таблетки. – Вампіри безсмертні? Правильно?

— Безсмертні, але однаково є способи, якими нас можна вбити, — підтверджує він. — Один із них ти бачила — відривання голови.

— Які інші?

— А ти хочеш знати? – смикає він на мить голову до мене, кидаючи холодний погляд.

— Просто цікаво…

— Кіл з ясена або срібний ніж у серце, — додає він швидкості та повертається до нашої теми. — Щодо твого перетворення. Сподіваюся, що до цього не дійде, бо це вже крайня міра.

Я не відповідаю. Також сподіваюся, що далі не зайде, бо я… Я не хочу бути монстром! Бажаю звичного життя.

Кривлюся. Таблетка під язиком відкриває новий гіркий букет, який я намагаюся змити слиною, якої в мене мало. Тільки гірше стає. Відчуття, які зараз у роті панують, не описати. Та якщо спробувати — наче полин жую.

Але хоч голова не так гупає.

— Бо після перетворення з тобою буде ще більше мороки, — розширює він відповідь.

— І якої? – питаю.

— Перші місяці після перетворення молоді вампіри дуже агресивні. Часто не можуть себе контролювати через нові відчуття. А тим паче дуже вразливі до сонячного світла. Моментально обпікає.

— А хіба не всі вразливі, як то у фільмах показують? – таблетка під язиком повністю розчиняється — я відчуваю ще більше гіркоти.

— Усі, але з віком дискомфорт від нього зменшується, але не настільки, щоб потім без наслідків піти засмагати на пляжі.

— Зрозуміло, — назбирую слину в роті та ковтаю основну частину гіркоти. Тепер уся гидота в горлі, яке аж затерпає.

— А якщо враховувати твій темперамент, то тебе доведеться взагалі тримати у підвалі, закованою в срібні наручники. Останні будуть завдавати болю, але  тільки так це тебе стримає.

Я на мить уявляю ту картину… Ні! Хитаю головою, яка хоч менше, але бамкає.

А щоб про це не думати, я питаю:

— Отже, виходить, що вампіри постійно відчувають дикий голод до крові?

— Не зовсім… Майже як люди до їжі, але без верхньої межі.

— Це як? – не розумію.

— Голод завжди відчувається, а ситості, як від їжі, — ніколи. Можна приглушити голод, але немає відчуття ситості. І в цьому велика проблема молодих вампірів. Вони ще пам’ятають відчуття ситості, яке вони мали як люди, а тут такого нема. Кров завжди вабить. Навіть якщо ти вип’єш її цистерну перед цим.

— Жах, — бурмочу й згадую слова Адлера про мою кров. Також сказав, що вабить.

— Не бійся, я на тебе не нападу, — немов читає мої думки Сокальський. – Хоча приховувати не стану — твоя кров на запах смачна та дуже незвична. Є дивні нотки чогось такого…

— Ти так говориш, немов я пляшка вина, - ображено уриваю.

— Теоретично, воно так і є. А якщо додати трохи гумору, то можна сказати, що вампіри — як пияки серед безлічі пляшок вина з унікальним смаком.

— У мене нема слів, — ошелешена від почутого. — І як мені після цього бути? Ось ти не витримаєш та захочеш відкоркувати… Перетвориш…