Глава 8.2

Я декілька секунд дивлюся поперед себе, мов очікую, що вони візьмуть та повернуться.

Повернуться з поганими намірами.

Та коли минає значна кількість часу — нічого з того, що зі страху генерує мій мозок, не відбувається. Стоїть лише спокійна ніч, яка не провокує нічого поганого. Все тихо.

Це діє на мене, як дуже легке заспокійливе. Серце перестає так швидко битися та болісно впиратися під час цього у ребра — тихенько калатає, а моя рука моментально розтискається на зап'ясті Сокальського. Він зі свого боку також забирає свою руку з моєї талії. Відпускає мене.

Я боковим зором бачу, що він повертає до мене голову, а в мене ж на язику дуже багато запитань, які чоловік перебиває наступним:

— Краще сісти в авто.

Погоджуюся кивком голови, і за мить ми перебуваємо всередині автівки моєї покійної бабусі. Сокальський влаштовується за кермом, а я — на пасажирському сидінні. На останньому я сиділа, коли ще бабуся була жива, — вона завжди була за кермом.

У цю мить я сумую за нею ще більше, аніж було до цього, а тим паче за тим періодом життя, коли вона була жива, бо зараз…

Я потираю пальцями щоки, які сверблять від засохлих сліз, і випускаю зі себе тихе:

— Це люди того Воронцова? Правильно?

— Так, — відповідає Сокальський, торкаючись ключа, який у замку запалювання. — При цьому не пуголовки, які були до цього, а, можна сказати, свою еліту за тобою відправив — Костянтина Адлера. Він — його права рука. А ті двоє… Не бачу сенсу уточнювати.

— Невже я так сильно їх розлютила? – тихо питаюся. – Що вони аж так за мною полюють…

— Стаття вийшла скандальна… І я вже казав, що вона набирає обертів. Поки ми з тобою в цьому селі стоїмо, твою статтю розтягують в Інтернеті, як безкоштовні пироги… Останнє, що я знаю, — активісти збирали людей. Завтра планують поїхати до того заводу — будуть влаштовувати пікет. Також на це не може не відреагувати влада. Місцева, і не тільки… До всього й інші установи. Захочуть перевірки… А там… Яно, які тебе чорти підмовили писати статтю саме про це? – обертається він до мене. – Тобі інших тем не було? Чому ти вчепилася саме за це?

Я повертаюся до нього. Шморгаю носом і… Мої очі округлюються.

— Що таке? – помічає він реакцію.

— Те велике підприємство лише з бідолашних кроликів витискає кров, як сік із яблук? Не робить косметику?

— Те, що ти вказала, — тільки «соком» і займається.

Мені кортить засміятися від того, що я розумію. Але мені це не вдається. Навіть кутики вуст не можу підняти догори…

Я лише опускаю голову. Волосся затуляє моє обличчя. Нервове хихотіння лише всередині.

— Яно? – чую його голос.

— У статті я написала, що мені інформацію надало анонімне джерело, яке ніяк не пов’язане з тією компанією, а причиною створення матеріалу стали скарги місцевих жителів на поганий запах, який оперативно усунули. Але насправді… мені написала «колишня працівниця» цієї компанії, де кроликів мучать. Саме вона — та добродійка, яка все знала.

— У соціальних мережах? – перепитує він.

— Так, — підіймаю я голову, а Сокальський обертається.

Одна його рука стискає кермо, а інша заривається у злегка розтріпане волосся і… Він починає сміятися так, як я це щойно робила всередині.

— Ти зрозумів щось таке, до чого я не можу дійти зараз мізками? — реагую на його емоції.

— Так, Яно… Розумію, що це ідеальна підстава Воронцова, де тебе використали, мов пішака, якого не шкода. Вони знали, що ти працюєш у мене, підіслали «добродійку», яка все знала, а ти клюнула — написала статтю… Думали схопити тебе, а далі звинуватити мене в тому, що я та клан, до якого я належу, почав війну з ними… Тепер я розумію, чому за останній рік так багато й раптово зникало людей… Воронцов хоче війни й готувався до неї… Навіть не побоявся так ризикнути, але для правдоподібності…

Я обробляю слова Сокальського, але є один момент…

— У соціальних мережах я підписана не своїм іменем, — кажу, коли він затихає.

— Не своїм? – його очі зустрічаються з моїми.

— Так… Я ховаюся за іншим іменем. І фото — зі спини.

— Хтось зі знайомих знає про цю сторінку?

— Ніхто, — кажу. – Я спеціально її створила для таких справ, бо розумію, що скандальні статті можуть тягнути за собою небезпеку.

Чоловік зависає. Його погляд із тріумфального, адже він щойно, здавалося, розплутав справу, — стає напруженим.

— Ти переконана, що ніхто? – буравить він мене очима. — Може, ти своєю справжньою сторінкою є в друзях чи хтось із твоїх подружок знає?

— У мене немає справжньої сторінки, а подруги… Ну, тільки Галя знає… І знає, що я — Валерій Тикописий, але…

— Яка ще Галя? – уриває він.

— Світленець, — говорю.

Сокальський відвертається, і за ту мить, що я встигла побачити його обличчя, воно стало таким злим…

— Ти думаєш, що вона мене підставила? – жахаюся я та одразу виправдовую Галю. – Вона не могла цього зробити! Галя — моя найкраща подруга. Ми ще з університету товаришуємо. Вона не з тих людей, які будуть ніж у спину встромляти…