Глава 8.1

Цей неприємний оку чоловік повільно та без жодного слова робить декілька кроків до нас, продовжуючи крутити свій кубик-рубик.

Не треба довго думати — я розумію, хто вони…

Це люди того Воронцова. А, можливо, й сам Воронцов вирішив прийти. Хоча в мене є переконання, що це саме він.

Рука Сокальського, яка весь цей час була на моїй талії та нікуди не ковзнула, стискається. Чоловік притягує мене ближче до себе. Я прямо врізаюся у його тіло. Мій страх трохи знижується, але несуттєво…

— Костянтине, ти будеш до ранку мовчати? – питає мій бос.

— Є одне діло, — відповідає Костянтин, який тим часом склав дві сторони — червону та жовту. — Зникло декілька наших людей — не виходять на зв’язок. Троє розчинилися біля клубу «SL. Lisi». Ми там знайшли сліди бійки та декілька запахів, — він переводить погляд на мене, а потім знову на нього. — Один із них привів нас сюди… Хочемо розпитати свідка… Може, ця рудоволоса панянка бачила, що там таке сталося.

Останнє слово він протягує, а його частково глушить хрускіт від кубика, який, ніби зараз розкришиться в його руках. Дуже швидко він ним грається.

— Яна нічого не могла бачити, — впевнено вимовляє Сокальський. – Вона весь вечір була зі мною, і ми перебували далеко від клубу, який ти щойно назвав.

Чоловік кривиться так, що його шрам стає ще більш гидким і одночасно страхітливим. А руки з іграшкою завмирають.

— Щось не так, Костянтине? – продовжує Сокальський.

— А хто тобі ця дівка, що ти з нею ходиш? – змінює він тему, а я помічаю, як до нього підходять ті чоловіки, що були позаду.

Сокальський ще сильніше мене до себе притискає й одночасно впевнено вимовляє:

— Моя наречена.

Реакція Костянтина миттєва. Кривляння замінює щирий подив. Цього він не очікував. І ця ж емоція зависає на мармизах тих двох чоловіків позаду.

— Наречена? – перепитує він зі смішком, який яскраво сигналізує, що він йому не вірить.

— А щось не так?

— Людина? – хмикає той.

— Це не заборонено, — кидає Сокальський.

— Не заборонено, — підтверджує Костянтин, продовжуючи тримати кубик. – Утім, чому досі про це нікому невідомо? Це ж велика подія, коли сам Юліан Сокальський надумав одружитися, а тим паче з людиною. Ходили чутки, що ти ж з іншою був…

Він ще ближче підходить, і тепер між нами відстань десь два метри. Це не може не напружувати мене. Я вчіплююся в руку Сокальського, а саме в зап'ястя, і стискаю його.

— На те вони й чутки, щоб ходити… А так… Костянтине, я не повинен перед кимось звітувати, бо це моє особисте життя, подробиці якого я маю право не афішувати. Утім, якщо ти маєш на увазі весілля, — хотів невдовзі оголосити про це. Але, на жаль, сюрпризу не вийде… Ти зараз розкажеш своєму босу, а він зовсім не вміє тримати секрети. Це той ще язикань. Через три дні все місто буде знати про це.

— А чому приховувати від світу таку гарну новину? – його обличчя стає награно веселим. – Утім, якось дивно…

— Що дивно?

— Чому твоя наречена так хвилюється? Ніби вперше вампірів бачить… У неї зараз так б’ється серце, що в мене в голові бамкає. А тим паче тримається за тебе, як за рятувальне коло. М?

А моє серце, як на зло, тільки набирає швидкість в грудях, і рука на зап’ясті Сокальського сильніше стискається.

— Щось мені здається, Юліане, що твої слова — брехня, — продовжує Костянтин та вже швидко крутить отой кубик.

— Ну, якщо здається, то перехрестися, — Сокальський зовсім не нервує.

— Дотепно, — посміхається той. – Але ідіота з мене не треба робити… Запах цієї дівки був біля клубу. Іван не міг помилитися.

— А ти з мене не роби ідіота, — голос мого боса знижується, і його очі червоніють. – Яна була зі мною, а Іван… Хай краще нюхає.

— Іван ніколи не помиляється, — я вже помічаю, що складено три сторони.

— На жаль, сталася перша помилка, — робить Сокальський крок назустріч.

— Помилка, — повторює Костянтин і дивиться прямо в очі Сокальському.
І час у цю мить немов застигає. Мені здається, що, можливо, зараз почнеться…
Я від страху дихати не можу. І кожна секунда…

— Можливо, ти маєш рацію, — раптово погоджується Костянтин. – Інколи навіть найдосвідченіші сомельє можуть сплутати два абсолютно різних вина. Але цікаво, що випадково натрапили саме на твою наречену. Це доводить, що життя дуже непередбачуване. Хоча ми ж тільки спитати хотіли. Нам важливі наші люди…

— Радий, що ти це зрозумів.

— Запрошення на весілля прийде? — в його руках уже складено п'ять сторін.

— Звісно.

— Буду з великим нетерпінням чекати цього свята, — показує він свої білі зуби та повертає голову до мене. – Сподіваюся, до того часу, Яно, ви зміните свою природу, бо ви не уявляєте, як зараз важко біля вас стояти. Не тільки ваша зовнішність вабить, а ще й кров.

Я лише шоковано кліпаю очима. Ще ніколи мені таких компліментів не робили. А мозок аналізує його слова про природу та доходить до висновку…