Глава 7.2

— Якби щиро хотів — зробив би, — відповідає так, і спокій на його обличчі продовжує панувати.

Я відвертаюся. Голову штурмує черговий напад болю. Не вірю йому, але варіантів мало. Маю довіритися. Проте якщо все ж таки…

Хай це хоч буде не боляче.

— Добре, ходімо, — кажу я і, ігноруючи його руку, самостійно встаю на ноги.

Боковим поглядом бачу, як його обличчям пробігає невдоволення, і як він повільно опускає руку, але далі його мімікою знову керує спокій.

Я роблю декілька кроків. Продовжую обіймати себе руками, бо ж холод нікуди не дівається. Він трусить і згорблює мене.

Раптово щось неважке падає мені на плечі. Це мене лякає. Я різко обертаюся до Сокальського, який стоїть позаду мене вже без свого пальта, бо воно на мені.

— Тобі холодно, — витягає чоловік моє волосся з-під пальта, яке його притиснуло. Робить це доволі обережно, а коли воно назовні, поправляє його, аби гарно лежало, а не абияк.

Я, попри свій стан, щось таке від цього доторку відчуваю…

Наче це було раніше.

— А ти? – ігнорую свій стан повтору.

— Я точно не змерзну, а ти можеш. Потім ще захворієш, — перестає він торкатися мого волосся.

— Дякую, — відвертаюся та йду далі.

Його пальто поступово вбиває холод, який мене трусив. Я відчуваю, як плечі, спина, руки поступово зігріваються. Залишається тільки біль в голові.

Ми тим часом вже виходимо з будинку, який я зачиняю на замок, а ключ ховаю до того сховку, в якому він завжди лежить, а саме під підвіконня — там є дірка.

Обертаюся до чоловіка, який весь час мовчки стежить за мною, та знову далі крокуємо. Вже тією доріжкою, яку продовжує освітлювати повний місяць, але Сокальський крокує не за мною, а на рівні. Наші кроки синхронізуються, але ненадовго.

Ми вже доходимо до хвіртки. Він зупиняє мене рукою, що падає на плече.
Сокальський виходить перший. На вулиці він повертає голову врізнобіч, а потім до мене:

— Ходімо.

Я корюся йому. Опиняюся біля нього, і він… Тут рука чоловіка раптово лягає мені на талію.

Здригаюся, мов мене струмом вдарило, але продовжую йти.

— Де ключі від авто? – питається він.

— Всередині.

— Чудово. Поїдемо твоєю автівкою.

— Добре, — кажу я.

Коли ми підходимо до мого авто, то раптово за нами чується шурхіт і чоловічий хриплий голос:

— Юліане, а що ти тут робиш?

Ми обертаємося. Від нас на відстані п’ятьох метрів стоять три чоловіки, яких освітлює місяць.

Той, що найближче до нас, — на вигляд років тридцять, має темне й коротке, злегка кучеряве волосся, гострі риси обличчя та одягнутий в шкірянку… Але найбільше не це його виділяє, а кубик-рубик, який він тримає в руках та крутить, не дивлячись на нього, і бридкий шрам на всю ліву щоку.

Він тягнеться від кутика вуст і закінчується біля самого вуха, і навіть незрозуміло, від чого він саме. Наче його зробили кинджалом чи ножем, а потім намагалися зшити, бо під місячним сяйвом чітко видно поперечні стяжки. Але місцями структура шкіри така, мов плоть гнила, а може, її припікали чимось розпеченим. Важко відповісти.

Але це загалом робить шрам неймовірно страшним, і я відчуваю… страх. Емоції повернулися.

— А тим паче з цією дівкою, — додає він, обертаючись до тих двох, а потім знову до нас.

— Я у вас те саме хочу запитати: що ви тут робите? — відповідає спокійно Сокальський. – І також те, яке вам діло до Яни?