Глава 7.1

У мене в роті моментально сохне від власних слів, а сама досі не можу повністю осягнути головою, що це все відбувається саме зі мною і є абсолютною реальністю.

Не знаю, скільки днів мені знадобиться, аби це все прийняти та повірити.

Я — наречена свого боса, який є вампіром…

У горлі так сильно дере, мов там хтось щіткою по металу тре. Намагаюся назбирати слини, аби змочити слизову, але ж пустеля. Навіть краплинки нема.

Доводиться кашлянути, затуливши рота.

— Впевнена? – перепитує він холодно-серйозним тоном та з таким виразом обличчя, мов очікував на інші слова. Чи, може, нічого він не чекав, а я просто неправильно трактую.

— Так, — облизую свої сухі та одночасно солоні губи.

— Добре, Яно, — киває він. — Третій варіант, отже, третій. Тоді ходімо. Усі інші питання, які стосуються цього, обговоримо пізніше. Зараз тобі треба заспокоїтися та, бажано, заснути.

Він тихо підходить до мене так, що опиняється біля самого дивана, та простягає свою широку долоню з довгими пальцями.

Я не даю свою руку, а лише дивлюся на Сокальського та перепитую ледь чутно, з нотками тривоги:

— Куди?

— До мене додому, — його рука залишається на місці, чекаючи на мою. – Ти після цього всього, на жаль, ніяк не можеш залишитися тут чи у своїй квартирі. Вони прийдуть, а якщо ти будеш у мене — не дістануть та і побояться це зробити.

— Я маю жити у тебе? – вставляю уточнююче запитання.

— Тобі точно треба поспати, — зауважує він. – Абсолютно не варить твоя руда голова. Так, Яно. Ти будеш жити у мене, поки ця вся ситуація не заспокоїться… Либонь, на це піде не один місяць. Але про це потім. Зараз — ходімо.

Сокальський ближче простягає свою руку з блідавою шкірою. Я розглядаю короткі й нечіткі лінії на його долоні, відчуваючи…

Не знаю, чи я щось відчуваю. Мабуть, тільки фізичний стан, бо емоції зараз ніби вимкнені. Чи навіть не вимкнені… З ними сталося гірше. Вони згоріли від перенавантаження.

Ті «прилади», які відповідали за щастя, радість, страх та інше, — спалахнули, і вогонь зжер усе.

А ось фізичні відчуття вмикаються на повну. Холод щедро облизує моє тіло, обсипаючи льодяними голками, а в голові наче вибухи стаються кожних п’ять секунд.

Останнє блокує моє сприйняття всього, що відбувається. Важко аналізувати. Але це частково вдається мені.

Слова, що я маю жити у нього, не дуже надихають, проте якщо там безпечно…

Безпечно?

Я підіймаю голову на чоловіка і…

Безпечно у будинку вампіра, для якого ти — ходяча їжа…

А якщо він бреше, і щойно я опинюся в його кублі, то він схопить та встромить, як і казав, свої зуби мені в шию?

Від побаченої картини у своїй голові ті крани розкручуються. Сльози знову біжать, шкіра шиї вкривається поколюванням, а ось емоцій нема.

— Що вже таке? – питає він. – Чому ти знову плачеш? Що вже вигадала?

— Ти мене не обманюєш? Точно мене не вб’єш? – сльози змочують мої пересохлі вуста. Затікають у тріщинки. Відчуваю там печіння.

— Яно, якби я й справді хотів тебе позбутися, я б це зробив ще біля клубу, а не витрачав свої сили на тих посіпак Воронцова, а потім тебе шукав, і тим паче не починав цю розмову, — на його обличчі жодних емоцій. – Мені, крім цього, є чим зайнятися. Повір.

Звучить наче переконливо, але на язик падають наступні запитання, які на ньому не затримуються. Я їх вибовкую:

— А для чого це тобі? Для чого мені допомагаєш? Тобі ж простіше мене вбити?

— Яно, ти так зараз говориш, мов хочеш бути вбитою, — відповідає він без пауз.

— Ні, — уриваю. – Не бажаю. Я просто не розумію, для чого тобі мені допомагати… А якщо взяти наші робочі стосунки…

— Кожне живе створіння на цьому світі має шанс на життя, — уриває він. – Маленьке зайченя, яке через свою необережність наткнулося на голодного вовка, також має шанс утекти та жити. Можливо, навіть вирости та мати своїх зайченят. Тому неправильно давати вибір, де є лише смерть.

Мене це мало переконує, бо якось виходить, що сам вовк рятує зайченя. Дає йому шанс втекти. Хоча в самих словах є логіка та навіть крапля людяності…

Людяності…

— Тому, Яно, не переживай — я останній, хто хоче тобі зла. А якщо точніше — у мене нема мотивів щось тобі погане зробити.

— А зуби встромити у мою шию? Ти це казав у квартирі, — нагадую йому про «мотиви».

— Вчепилася ти до цієї фрази, як блоха за кожух… Ти мене просто розізлила своїми діями. Ляпнув і не подумав. Я ж не робот, щоб не мати емоцій.

— Але ти не просто це сказав… Отже, думав про це? – допитуюся.