Глава 6.2

Що?

Стати його нареченою?

Мені ці три слова випадково не почулися? Він саме це сказав? Чи ні?

Поки ці питання одне за одним з’являються у моїй голові, Сокальський не зводить із мене свого погляду. Здається, що навіть не кліпає.

— Нареченою? – перепитую його десь через хвилину.

— Так, — киває він. – Це третій варіант, в якому ти не помираєш. І саме цей статус дасть мені причину тебе оберігати.

Чоловік підтискає вуста, відвертається та підходить до вікна. Торкається підвіконня пальцями та пильно дивиться, що відбувається надворі.

Стираю зі щік сльози, помічаючи, що наступної порції солоних перлин з очей нема. Вже не плачу. Це, напевно, шок від його пропозиції закрутив цей кран зі солоною рідиною.

Я, звісно, не розглядаю перші два варіанти… Але цей третій, а тим паче за яких обставин він відбувається…

Ну, мабуть, якби той клан Воронцових був не кублом вампірів, а зборищем простих злих дядьків із пістолетами, і Сокальський був звичайною людиною, то ця пропозиція звучала б по-іншому. Якось приземленіше, але тут…

— Вирішила? – раптово обертається до мене чоловік.

Моя відповідь – шморгання носом і лише кліпання очима.

— Яно? – тисне він на мене.

— А не можна просто втекти? – раптово озвучую свій четвертий варіант, який приходить мені в голову. – Поїхати в інше місто, країну чи взагалі на інший континент дременути… Змінити ім’я, прізвище… Стати іншою людиною… Загубитися у світі. Він же великий та…

— Запах, — перебиває мене. – Вони мають твій запах, і якщо навіть десь у горах Чилі сховаєшся чи взагалі чкурнеш до пінгвінів до Антарктиди — рано чи пізно знайдуть. Для нас час — це ніщо. Жодної цінності.

— Запах? – знову повторюю за ним.

— Кожна людина має свій унікальний запах, який ніяк не змінити та не приглушити парфумами, — пояснює він.

— Ти так мене знайшов?

Він киває головою.

Я заплющую очі та глибоко вдихаю. Ну хоч одна відповідь на моє запитання, але…

— А звідки вони мають отой мій запах?

— Не знаю, — відповідає він. – Яно, я чекаю на відповідь. Час іде — вони скоро можуть з’явитися тут, а до цього ми маємо все вирішити. Звісно, бажано, перший варіант не обирай, бо для них остаточно підтвердиться, що ти моя працівниця, і потім ще я матиму проблеми — будуть думати, що я через твої руки вирішив їхні справи псувати. Стануть мені палиці в колеса пхати. Тому звужую твій вибір до другого та третього. Вирішуй.

Це все я ловлю вухами із заплющеними очима, відчуваючи, як гучно гупає моє серце. Відчуваю ним ребра.

Як же я хочу, щоб це був сон. Щоб був просто черговий сон із Сокальським. Звичайний жахастик. Не завжди ж йому з’являтися тільки у хтивих…

Я смикаю повіки догори. Зустрічаюся з очима свого боса. Але його позирку не витримую. Мій погляд ковзає на його праве плече, до якого торкається хвилясте волосся…

Йду нижче. Бачу його руку, а на рукаві чорного пальта — розріз. Наслідки бійки…

— Для чого ти мене рятував? – повертаюся до його обличчя, і його очі знову зазирають у мої зіниці.

— Ти хіба забула мої попередні слова, які я щойно сказав?

— Ні, — мотаю головою, яка, до речі, й досі болить. Я просто цього не помічала через усі інші події…

— Ну, звісно, я ще можу додати, що маю з Воронцовим та його кланом не дуже гарні стосунки, — додає він. – І те, що вони не отримають тебе, зіграє на моєму самолюбстві. Але це таке… У цій ситуації зовсім неважливо. Краще говори, що ти надумала.

— А чому негарні стосунки? — не знаю, навіщо питаю.

— Кожен хоче більше влади, Яно, — відповідає він.

Влада…

Ну, звісно, багато хто її хоче тримати в руках, але не всі. Вона, наприклад, мені задарма не здалася. Я хочу тільки справедливості у цьому несправедливому світі…

За неї ж боролася. За цю справедливість…

Боролася та, на жаль, напоролася на граблі, які не просто дали по лобі, аж пташечки довкола зацвірінькали, а…

— Я хочу жити, — відповідаю Сокальському, опускаючи голову й сильніше себе руками обіймаю. – Тоді хай буде третє.