Глава 6.1

Яка реакція на такі його слова?

Очі назбирують сльози, в яких вони спочатку стоять, а далі ці солоні перлинки стрибають та котяться моїми щоками. Тіло труситься вже не тільки від холоду, а й від несамовитого страху.

У що я таке страшне вляпалася по самі вуха?

Сокальський некліпно позирає на мене, мов зараз дійсно візьме та зробить те, що сказав.

— Вилазь зі шафи, — говорить грізно натомість.

Я стираю сльози долонями, повільно вилажу з шафи та стаю на ноги. Невпевнено стою перед ним.

На ньому й дійсно жодних ознак… Навіть шраму нема.

— Сідай на диван, — киває він головою на нього.

Ці м’які меблі стоять біля протилежної стіни, яку «прикрашає» великий килим із чудернацькими візерунками, що в дитинстві мене лякали. Бачила в тих візерунках монстрів. А тепер один стоїть переді мною.

Це блокує мою здатність рухатися. Ніяк не можу змусити себе зробити п’ять кроків убік.

У чоловіка уривається терпець чекати. Він трохи необережно бере мене за лікоть та тягне до дивану, на який я гепаюся. Чоловік відпускає мене. Я одразу втискаюся у м’яку спинку, а руками обіймаю себе, опускаючи очі додолу.

Сокальський відходить на декілька кроків назад, а коли зупиняється, говорить твердо та суворо, і кожне слово мов завдає удару:

— Яно, ти непросто написала скандальну статтю, яка лисуватого дядька в дорогому костюмі з платиновим годинником на руці розізлила, і тепер він хоче зняти свого шкіряного ремінця з лева та тобі по дупі надавати. Ти розлютила клан Воронцових, і ще й своєю писаниною викликала хвилю… яка тільки буде збільшуватися, попри блокування матеріалу на інших ресурсах, — він зупиняється, але одразу продовжує. — Тому вони хочуть помсти… Я думав, що на тебе не вийдуть. Але якось знайшли. І якби, Яно, не я… Думаю, не варто уточнювати. Ти взагалі мене чуєш? Про що ти там думаєш? Глянь на мене! Бігом!

Я здригаюся та лякливо підіймаю очі, з яких рікою течуть сльози. Настільки сильно, що хоч ГЕС облаштовуй.

— Ти розумієш, що ти наробила? – гарчить Сокальський. – Яно, ти не просто палицю в гніздо шершнів запхала, а й поколотила нею там добряче, що кожен член того рою хоче в тебе зуби встромити!

Чоловік переходить на крик та різко обертається до мене спиною. Я чую, як він скрегоче зубами, і далі лунає запитання:

— Ти щось скажеш чи будеш далі мовчати, мов язик відсох?

— Вони… вампіри? – ледве бурмочу.

— Ні, Яно, клоуни! – обертається він. – Хочуть тебе сміхом до смерті довести!

Його очі знову червоні, а риси обличчя неприродно загострені.

— Я не знала, що вони такі, — відвертаюся, бо страшно дивитися на нього. – У мене викликало обурення… На тваринах косметику…

— Яно, — уриває він. – Той завод не косметику виробляє, а кров із тварин викачує!

— Кров? Для чого? – смикаюся я до нього.

Сокальський пирхає, правою рукою заривається у своє довге волосся, куйовдячи його, і говорить:

— Ти така цікава… Там, де не треба, твої мізки працюють, як суперкомп’ютер, а ось зараз, коли це необхідно, — перетворюєшся на допотопний калькулятор!

— Для… вампірів? – тремтить мій голос.

— Молодець! За такі успіхи тобі треба медальку дати! Але вибач — не дам. Немає з собою!

Боже, я не можу повірити. Ніяк! Як це взагалі може бути!

Як!

Я ж думала, що це прості безсовісні негідники, а виявилося, що вампіри. Ще й якісь мафіозі-вампіри, що моєї смерті хочуть…

— Але як вони дізналися, що це я? – питаю ледь розбірливо. – У мене ж псевдонім. Про нього ніхто не знає… Ніхто…

Я не витримую. Мене сковує істерика. Я затуляю долонями обличчя та реву. Реву від того, що моя ситуація не просто погана, а неймовірно злецька!

— Я не знаю, — чую Сокальського, який приглушує свою агресію в голосі. – Яно, припини хлипати. Треба… Яно!

До мене вже не достукатися. Я зараз, немов у коконі, в якому плаваю серед шоку.

Живеш собі спокійно двадцять шість років, знаєш, що всяка нечисть – це дурні вигадки. А тут ці вигадки починають полювати на тебе.

Я відчуваю себе пораненою зеброю, а довкола мене хижаки, які тиждень м’яса не бачили.

Щось холодне торкається мого обличчя — це раптове відчуття витягує мене з емоційного кокона.

Я бачу перед собою Сокальського. Він своєю рукою торкається моєї щоки.

— Ти мене чуєш? – питає напрочуд спокійно. І його очі знову карі.

— Не торкайся мене! – викрикую та відповзаю в кут дивана, в який забиваюся, підгинаючи ноги під себе. Щоку морозить від його дотику.

— Отже, нарешті чуєш, — зауважує він. – А я вже хотів брати відро з водою і так виводити тебе з цього заціпеніння!

— Не треба… Я чую…

— Добре, що чуєш, бо зараз ти маєш вирішити, як складеться твоя бентежна доля, — складає він руки на грудях.