Глава 5.3

Мені в очі б'ють яскраві фари. Я зупиняюся. І та автівка також… Помічаю на ній сині мигалки. Це поліцейська машина, яка пропускає мене, і, напевно, це саме та поліція, яку сусідка викликала…

Я швидко проїжджаю повз них. Подумки бажаю їм залишитися живими, а там нарешті виїжджаю на дорогу та тисну на педаль газу, відчуваючи прискорення, — аж втискає у старе шкіряне сидіння.

Маю якнайшвидше дістатися будинку бабусі, який за тридцять кілометрів від міста. Та про нього ніхто не знає. Там, я переконана, буду в цілковитій безпеці, в якій зможу спокійно проаналізувати цю всю бісову ситуацію!

Я вже опиняюся за містом та ще додаю швидкості, відчуваючи себе вже не такою наляканою та нервовою. Хоча серце ще голосно гупає, але вже не так часто.

Заспокоюється цей м’яз повністю, коли я зупиняюся біля знайомого синього паркану та вилажу з авто.

Вдихаю свіже сільське повітря, яке тут ще холодніше, на повні груди та відчуваю такий спокій, ніби цистерну ромашкового чаю випила.

Хоча що там — я завжди тут себе відчувала не тільки спокійно, а якось… піднесено, повною сил… Ніби це місце якесь невидиме енергетичне джерело, яке й, мабуть, живило мою активну бабусю, яка зовсім не виглядала, як бабуся в класичному розумінні…

Це була ексцентрична жінка, яка мала чорне, без єдиної сріблястої ниточки, волосся, сині яскраві очі, які підкреслювала чорними широкими стрілками, а свої тонкі вуста виділяла червоною помадою та завжди носила високі підбори.

До нестями обожнювала червоні туфлі, яких у неї була ціла колекція — понад десять пар, і завжди носила білу блузу та чорні приталені спідниці.

Та і виглядала вона далеко не на свій вік… Завжди не більше п’ятдесяти їй давали, а зі спини була взагалі ніби дівчина. Щодо останнього факту бабуся не раз розповідала смішні історії, що інколи з нею двадцятирічні хлопці знайомилися — бачили її зі спини та думали, ровесниця, а там пані… Але деякі на каву однаково запрошували.

Та взагалі, у бабусі ніколи не було відбою від чоловіків, але ні з ким вона за моєї пам’яті чомусь не заводила стосунків.

Як же я за нею сумую…

Її раптова смерть півтора роки тому добряче вибила мене з життєвої колії. Не могла потім на неї стати десь місяці чотири. А ще головні болі…

А що з нею сталося?

Інфаркт. Просто на робочому місці, а вона, до речі, лікарем працювала. Під час огляду пацієнта схопилася за грудну клітину та впала додолу. Колеги не врятували.

Я коли дізналася про це — розплакалася, як дитина, й не могла ніяк заспокоїтися. Галя навіть до аптеки за заспокійливим бігла, аби я перестала офіс затоплювати.

Сумно від цих спогадів, але…

Усі ми смертні. Усіх чекає домовина та барвінок на могилі.

Заходжу на подвір’я, зачиняю за собою хвіртку та прямую доріжкою, яка вимощена камінцями, до невеликого цегляного будинку. Зі сховку виймаю ключі та відчиняю двері.

У ніздрі залітає знайомий запах — трав.

Либонь, це дивно…

Моя бабуся працювала лікарем, а ось коли приходила додому — також лікувала, але далеко нетрадиційними методами.

Я не тямила, як вона, знаючи, як складений людський організм і відаючи, як лікувати хвороби, намагалася людям, які приходили до неї, допомагати димом від трав, настойками з них та дивним бурмотінням.

Не раз питала у бабусі, що за дивне роздвоєння у неї – чіткої  відповіді ніколи не отримувала. Ігнорувала та казала, що згодом усе зрозумію. Нічого я так і не второпала.

Я скидаю туфлі та проходжу до кімнати. Холодно. Тру себе руками та підходжу до вікна, аби увімкнути конвектор…

Шок!

Місячне світло освітлює доріжку до будинку, а по ній широкими кроками летить Сокальський!

У мене очі стають, як дві великі тарелі. До мене повертається паніка, а в голові звучить лише одне: «Як він мене знайшов?».

Я відлипаю від вікна. Біжу в сусідню кімнату. Виникає думка у підвалі сховатися, але це довго. Тому…

Дитяча це поведінка — ховаюся у шафі серед бабусиних пальт, які й досі пахнуть її квітковими парфумами. Сідаю навпочіпки. Здригаюся.

Гуркіт дверей та кроки. Останні гучнішають та гучнішають. І з’являється світло, яке падає на мене крізь шпарину між дверцятами. Я втискаюся у стінку шафи. Затамовую подих.

Сокальський, який стоїть посеред кімнати, гучно говорить:

— Яно, виходь сама та по-доброму, бо якщо я тебе знайду… Виходь!

Голос злючий. Крізь шпарину бачу, що він дивиться саме на шафу. Я покриваюся холодом…

— Я рахую до п’яти. Один, два, три…

Я зараз заплачу та від того, що не маю варіантів. Ковтаю і штовхаю дверцята шафи, які скриплять.

Зустрічаюся поглядом із Сокальським, який підходить до мене. На ньому й сліду нема від того, що я зробила.

Мить — і він нависає наді мною, пропалюючи очима, та, не змінюючи тону голосу, мовить:

— Яно, ще раз щось подібне витвориш — я тобі шию зверну, перш ніж ти встигнеш запищати. Хоча для тебе це ще буде великою радістю — померти від моїх рук, а не від їхніх.