Глава 5.2

У цю секунду, коли рідина виливається, я думаю, що нічого доброго з цього не вийде. Уже в голові кадри, де він відриває…

Ні…

Кухню моментально заповнює гучне шипіння. Я роблю різкий крок назад та дивлюся на Сокальського.

Картина…

Він випускає смартфон на підлогу. Телефон гепається, а невідома людина чи нелюдина «алокає» із динаміків. Чоловік затуляє обличчя руками. Я бачу, як вода на очах роз'їдає його шкіру, показуючи, що під нею…

Видовище не для слабких духом. Це жах.

На підлогу з його обпечених рук крапає якась чорна густа рідина, схожа на кров.

Звуки…

До шипіння додається голос Сокальського, і я не маю поняття, як описати цей звук…

Утім, він дає мені зрозуміти, що йому боляче. Дуже. Це біль, який скручує його на цьому стільці. Його тіло труситься.

Я…

Розгублююся.

Дивлюся, як він корчиться, — і мені стає його шкода. Серце при цій картині в грудях сальто робить і саме болить.

Хочеться бовкнути, що я не хотіла…

Якось допомогти…  Бо…

Яно!

Ти оце зараз серйозно?

Так?

Думаєш монстру допомагати? Ну ще тоді піди крокодилів лікувати чи отруєних гадюк бинтувати!

Я штурхаю свою жалість, яка раптово зародилася в мені, у сторону, та кидаю порожню банку. Вона епічно та з дзенькотом розбивається. Гострі уламки розлітаються всією кухнею.

Мій бос гепається зі стільчика на підлогу. Він стоїть на колінах зі схиленою головою. Бачу, як його волосся аж димить.

Я відчуваю такі суперечливі почуття, але обертаюся — хапаю свою сумку, ключі від автівки, які завжди лежать у верхній шухляді тумби. Взуваю туфлі та біжу…

Навіть двері не зачиняю. Нема коли. Зараз я маю лічені хвилини на те, щоб втекти якнайдалі…

Чудово бачила, як його рани загоювалися. Тому і ці пошкодження він собі залікує.

А якщо ні?

Ще квакне, а потім на мене вбивство повісять? А там суд, в’язниця…

Усе!

Життя нема!

Та не помре він! Уся ця нечисть живуча, мов таргани!

Я додаю швидкості. Біжу по сходах, як…

— А ось і ця руда кобилка, яка наді мною скаче! – я врізаюся у свою сусідку знизу. – Все! Ти доцибалася! Минулого разу була морква тобі в писок, а ось зараз їде поліція, яка тобі надає по… Агов! Ти куди! Чуєш! Куди скачеш?

— Краще і ви тікайте! – спускаюся сходами та кричу. – Там вампір!

— Що? Ти обкурена чи п’яна, що тобі вампіри ввижаються?! – кидає вона мені в спину.

Нічого не кажу. Хай ляпає язиком, що їй заманеться! Мені моє життя важливіше, аніж слова сусідки знизу.

Я ж тим часом впираюся у металеві двері під’їзду. Натискаю на кнопку та чекаю, поки двері відімкнуться, бо тут така система, яка ще була встановлена за молодості царя Гороха, довго думає і…

До мене долинає вереск сусідки, такий, що, мабуть, увесь під’їзд чує її. А я здогадуюся, чому вона так верещить.

Зазирнула до моєї квартири, де не лише Сокальський.

Нарешті двері спрацьовують та випускають мене на вулицю, яка огортає прохолодою…

Я забула свою шкірянку.

До біса!

Біжу до автівки, яка мені дісталася від бабусі, — старенька, але без жодного іржавого жучка, біла іномарка, що стоїть під квітучою абрикосою.

Я швидко відчиняю дверцята, падаю на водійське місце, встромляю ключ у замок запалювання та провертаю. На щастя, авто заводиться, а інколи буває, що ніяк не хоче.

До речі, постійно ця автівка не пускала мене до того заводу, про який сьогодні стаття вийшла. Ледве заводилася та їхала так, ніби щось із двигуном, а ось митися від голубиного лайна — мотор моментально муркотів.

Зараз те ж саме — муркоче.

Здаю назад, швидко розвертаюся та покидаю свій будинок. Але так важко їхати. Серце калатає в грудній клітині — б’ється об ребра, руки вчеплені в кермо, а перед очима стоїть постать зіщуленого Сокальського, як раптово…