Глава 5.1

— Ні, — відповідає отой іклань, який згадав Воронцова. — Ми нічого не плутаємо.

Невже…

Невже ці монстри мають притягнути мене до того самого Воронцова, який є власником тієї косметичної компанії, про яку я написала свою статтю?

Монстри…

Вампіри…

Я нічого не розумію!

Точніше, я не хочу в це вірити! Відмовляюся!

— Хлопці, вам треба проблем? – робить Сокальський до них один крок. Важкий, аж підлога ледь не труситься.

— Треба лише дівку, а проблеми собі залиш, — відповідає інший, який має руде кучеряве волосся і дивиться на мене… Прямо як голодний вовк на м’ясо!

— Ви нічого не отримаєте, і я не стану собі щось залишати, а тому валіть! — гарчить мій бос. — Живими…

— Без дівки ми нікуди не підемо, — каже перший. — А тому…

Сокальський не дає йому договорити — він зі швидкістю світла налітає на нього. Притискає до стіни, вдавлюючи у неї, а там…

А там я нічого не бачу, бо бійка перекочується до кімнати. Я лише чую, як звідти лине страшенний гуркіт. Перевертаються меблі, щось із дзвінким звуком розбивається…

Либонь, це ота ваза у вигляді голови ляльки-мотанки, яку мені Галя подарувала…

Серйозно?

Я про якусь дурну вазу думаю, коли мене хочуть викрасти якісь вампіри?
Вампіри…

Мій мозок зараз зовсім не працює. Я не можу всі пазли скласти до купи. Навіть якщо вони прості, що мала дитина з ними справиться.

Мною починає керувати інстинкт самозбереження, який говорить, що в моєму випадку треба тікати. Тільки тікати.

Далеко. Надзвичайно.

Шум у кімнаті продовжується — бійка в розпалі. Я обертаюся та нервово дихаю. Бачу вікно…

І…

До біса!

Вилажу на стіл, відсуваю рожевий горщик із кактусом убік, відчиняю вікно навстіж та виглядаю з нього. Дивлюся вниз.

Ой…

Аж в голові паморочиться від висоти. А це лише другий поверх. Хоча навіть із цієї висоти чимало летіти. Утім, менше, аніж із третього падати…

Я так зараз міркую, мов кішка! А я далеко не кішка, а людина…

Із вітальні долинає ще більший гуркіт, який аж вуха закладає, — враження, що шафа падає. Усе. Зараз ще сусідка знизу прийде, яка доволі нервова пані. Напевно, знову моркву принесе зі словами: «Це тій коняці, яка зверху цибає».

Хоча я тоді просто вирішила взятися за спорт — зарядку зробити…

Краще б стрибки з трьох метрів практикувала! Зараз би мені це згодилося!
Знову гуркіт бамкає з кімнати. Лютіший, аж тіло пронизує тремтінням.

Ні…

Треба тікати, незважаючи на те, хто там переможе. Усі вони…

Я ще більше висовуюся, повертаю голову в різні боки. Праворуч — мій балкон, ліворуч — бачу сріблясту трубу, по якій стікає дощова вода. Розглядаю далі.

Більше нічого такого, за що можна було б вчепитися.

Вихід один — ця труба…

Сподіваюся, що вона не відвалиться від моєї дупи. Я ж наче не дуже важка.

Ну, зараз це перевірю.

Від хвилювання стукіт серця чую аж у горлі, але не стою на місці. Колінами вже спираюся на підвіконня, яке піді мною лякливо хрумтить. Однією рукою тримаюся за пластикове вікно, а іншою намагаюся дотягнутися до труби, яка розташована далі, аніж здається на око. Я лише дряпаю її своїми червоними нігтями…

Трясця!

Мені ніяк до неї не дотягнутися! Я більше висуваюся з вікна, відчуваючи ще більшу дозу страху, яку хтось немов впорскує під шкіру, а тут ще одна доза, бо…

Чиїсь руки хапають мене за сідниці та різко тягнуть назад до квартири. Кричу на все горло, та так сильно, що, здається, ще трішки — і репнуть мої голосові зв’язки. А поки це відбувається, та невідома нечиста сила ставить мене на ноги, обертає за плечі до себе…

Це, на щастя, а чи, на жаль, Сокальський…

Він до дідька лютий. Його червоні очі палають, ніби зараз мене спопелять…

Помічаю на його обличчі глибокі подряпини, які повільно, але загоюються, не залишаючи по собі жодного сліду. Стираються, мов лінія простого олівця гумкою.

— Ти зовсім дурна? Якого чорта хотіла витворити?

— Не їж мене! – вибовкую цю фразу, яка першою спадає мені на язик, та не зводжу з нього погляду.

— Я людей не їм, — кипить злість у його голосі. — Але не приховую: інколи ти так дратувала своїм довгим носом, який ліз туди, куди не варто, що хотілося тобі зуби в шию встромити!

Сокальський міцніше стискає мене за плечі — аж відчуваю гострий біль у них, а сам ближче нахиляється до мене. Я руками обхоплюю свою шию. Тремчу.

Тим часом усі подряпини чоловіка вже загоїлися.

— Не бійся, такого на меті зараз не маю. Але все залежить від тебе. Утім, перед цим ти маєш вислухати мене, — він ще більше скорочує між нами відстань.