Глава 4.2

— Питався, над чим працюю, — поки брешу подрузі, якій під час обідньої перерви скажу правду.

— І все? – встає вона та котить крісло до свого робочого столу. – Тільки через це?

— Угу, — буркаю.

— А чого така зла? – цікавиться Ілона.

— Бо Віктор кавою облив — усе в бюстгальтер затекло. Такий мокрий, що хоч бери та вичавлюй.

— Ну добре, хоч не в труси забігло, — жартує Ілона, присуваючись до столу. Показує ідеальні білі зуби.

Я закочую очі та гепаюся на своє крісло. Скидаю зі себе туфлі, стягую колготки…

— Еее, а ти чого тут стриптиз робиш? – продовжує вона. – Я такого не замовляла.

— Хочу гарячим тебе побалувати та у твоє смузі тієї кави вичавити — вона без цукру, — тепер я кидаю жарт. – А якщо чесно — на колготах стрілка.

— А що ж ви там таке цікаве робили, що у тебе на колготках стрілка з’явилася? – звужує очі Ілона та прикушує кінчик олівця, який хапає з органайзера.

Хтиві натяки кидає…

Хмикаю.

— Що б там вони не робили, тобі, Ілонко, такого навіть уві сні не світить, —втручається Галя.

— Ну тобі тим паче, Галинко, — переводить погляд на неї, а кінчик олівця впирає собі в щоку.

— Ой, ой… Ну, шансів у мене більше, бо чоловікам треба легких жінок, як пір’їнка, та веселих, а не бундючну голодну крякушку, — сміється Галя.

— За крякушку — вхопиш, — злиться Ілона.

— І як? – питає вона, а я повністю вже скидаю колготки, які кидаю до своєї найнижчої шухляди. У ній зазвичай зберігаю всілякий непотріб: подаровані чашки, блиск для губ, старий маркер, два пакети, карамельна цукерка - малинова… Навіть декілька прокладок є — невикористаних, звісно.

— Вкушу, — протягує Ілона.

— Ти ж на дієті — тобі не можна тверде.

— Але ріденьке — посмокчу, — знову прикушує олівця Ілона, але сильніше, аж той тріщить. Опісля вона поринає в роботу.

Галя лише посміхається та також очі втуплює в монітор, мов не було цієї перепалки, але Ілона повертається до моєї відповіді:

— Справді тільки питався про майбутні матеріали?

— Так, — не змінюю я покази.

Тільки після цього вона затихає, і наш кабінет огортає тиша, яку розрізає лише тихий та ритмічний цокіт Галиної клавіатури, бо вона спеціально собі купила механічну, бо кайфує від подібних звуків, які, на щастя, мене чи Ілону не доводять до сказу.

До обіду стається дві речі: моє тіло випаровує каву з бюстгальтера, а наступна — сайт з моєю статтею «накрили». Це я дізналася не тільки з того, що на нього нереально було зайти — писало помилку, а й від власника: він настрочив  мені у застосунку для листування, що програмісти зараз намагаються врятувати сайт, кидаючи йому рятувальне коло, а ось чи весь вміст вдасться повернути — невідомо…

Також зауважив, що моя стаття набрала за ті робочі години сайту дуже багато переглядів — п’ять тисяч, і деякі інформаційні портали встигли її навіть перепублікувати, зробивши новини…

Наче приємно, а одночасно у голові спливають слова Сокальського…

Ну це втямки, що сайт відправили «відпочивати» розлючені власники компанії, які…

Ну хай шукають сміливого та гострого на слова Валерія Тикописого. Задовбуться його по всіх кутках світу нипати. Якщо, звісно, Сокальський мене не здасть. Я ж не знаю, що в нього у голові робиться.

Під час самого обіду, половину якого я витрачаю на купівлю колготок та нового бюстгальтера, бо від мене так несло кавою, мов я кавомашина, я розповідаю Галині джерельну правду. Подруга реагує також зі здивуванням:

— Але ти знаєш… Те, що він помітив ту статтю, означає, що вона реально добра… А його викриття… Ну, йому пощастило, що він читав твої статті, які ще й відклалися у його пам’яті… Отже, враження справили, а не просто чергова файна шкрябанина, яка канула у безодню.

— А опублікувати не дав…

— Ну, тут вже справа сміливості… І найголовніше, — ми вже йдемо до кафе, — він же тебе не звільнив, а це означає, що ти гарний працівник. А так міг…

— Угу, — відповідаю та кажу далі найголовніше, що мене кислить зі середини. – А той сайт уже знесли…

— Отже, ти вдарила по найболючішому місцю! Прямо по дзвіночках! – ледь не викрикує Галя, але навіть такий підвищений тон голосу притягує увагу. Деякі люди обертаються та дивляться на нас, як на пришелепкуватих.

— Тому ти все правильно зробила, — уже пошепки каже вона. — І… Треба відсвяткувати таку перемогу. Пропоную після роботи гайнути до клубу?  М?

— Давай, — погоджуюся, дивуючись оптимізму Галі. Для неї келих завжди наполовину повний.

***

— Ваша? – грізно перепитує Сокальський у тих двох монстрів. – Нічого не поплутали?