Глава 3.2

Не контролюю свою реакцію, що крутить мною, як бажає. Вона розкриває мого рота. Тепер я зі сторони, напевно, виглядаю, як голодне пташеня, що побачило батьків із черв’ячком у дзьобі. Я не вірю тому, що він щойно вимовив.

Зізнатися йому, що стаття моя?

Для чого?

Але як дізнався?

Він що, навчився в голову пролазити та думки читати?

Не знаю, у чому Сокальський мастак, але зараз він так впивається в мене своїми очима… Аналогічний погляд був вранці. Проте зараз він сильніший.

Я його не витримую та тікаю від нього. Опускаю очі нижче — на комір його чорної, як вугілля, сорочки. Нарешті стуляю рота.

Відчуваю паніку, яка гепається на мене. Аж похитує. Пульс пришвидшується.

Трясця!

Але хитрий же він лис! Краде курку перед самим носом!

Спеціально почав діалог здалеку. Запитав мою думку, а потім свою вивалив.

Навмисно озвучив лише погане, частина якого висмоктана з пальця. А все для того, аби викликати у мене емоції!

Йому це чудово вдалося.

А я бездумно клюнула на його приманку.

Але…

Запитання те саме залишається.

Як він дізнався? Зв’язку ж ніякого…

Я підіймаю голову, зустрічаючи його великі, злегка розширені, агатові зіниці, в яких бачу своє відображення.

На превеликий жаль, у мене відповідь на обличчі написана. Прямо на лобі викарбувана. Питати не треба.

— Води? – пропонує він, простягаючи до мене склянку з нею.
Переводжу погляд на рідину. Він налив майже по самі вінця.

— Дякую, але ні, — набираю повні легені повітря. — А що…

— А мені здається, що вам треба випити. Ви, Яно, дуже сильно рознервувалися, — Сокальський наближає склянку.

— Не хочу, — сідаю я назад на диван, бо це єдиний варіант, як збільшити між нами відстань.

Тепер дивлюся на нього знизу догори, а він… тільки голову опускає до мене. Пасма, які він заклав за вуха, висмикуються. Знову затуляють обличчя, на якому жодних емоцій.

— Не буду змушувати, — говорить він. — А щодо статті? Ваша, Яно? Правда ж?

— Не моя, — вистрілюю запереченням, складаючи руки на грудях та спираючись на спинку дивана. У момент, коли доторкаюся до неї, губи з новою силою спалахують.

— Яно, ви хіба не знаєте, що брехати негарно, — робить він декілька кроків від мене. — Я чудово знаю, що це ви написали.

— Доведіть, – хмикаю, облизуючи губи, бо невидимий жар, що вчепився та сидить на них, висушує їх.

Помічаю, як очі Сокальського якось хижо реагують на цю дію.  На долю секунди вони опускаються, а за мить він знову зазирає мені в зіниці, омиваючи мене хвилею паніки, яку я намагаюся ігнорувати.

— Там навіть нема чого доводити — не треба проводити справжнє розслідування, — Сокальський робить ще два кроки назад. — Я натиснув на ім’я автора та подивився усі роботи того шановного Валерія Тикописого, а там… Не повірите. Усі ті ваші роботи, які я колись забракував.

Подумки брудну, як обідок громадського туалету, лайку випускаю.
Про це я не подумала. Навіть в голові не було. А зараз це заганяє мене в кут - темний та з жирними чорними павуками, які боляче кусаються.

І що робити?

Ні. Зізнаватися я не хочу та не збираюся. Також його не має це в одне місце колоти, що я роблю в позаробочий час.

— Я продала ті матеріали, — обираю таку брехню, бо спочатку думала обуритися — звинуватити Тикописого у крадіжці.

— Продали? – перепитує, і кутики його вуст підіймаються догори.

— Так.

— Хочете сказати, що людина на ім'я Валерій Тикописий насправді існує, і ви його особисто знаєте?

— Так, — продовжую замилювати очі. — Звісно, що не під цим іменем… Але так — знаю. Він побачив, що мої статті чудові, та сказав, що ладен їх у мене купити й опублікувати. Я погодилася. Гарний спосіб бути почутою та гроші отримати.

Сокальський обертається до мене спиною. Лунає декілька тихих кроків, він ставить склянку та, продовжуючи стояти у цій позі, вимовляє:

— Чудові… То хай би іншим іменем підписав, а то нахабно всю славу собі забрав…

— Мені головне, щоб люди чисту правду знали, — перебиваю.

— Та також помилки привласнив, — торочить своє чоловік. — Хоч би виправив.

На цьому Сокальський обертається до мене. На вустах стрибає яскравіша посмішка.

— Обов’язково йому передам ваші прохання, — кривить мене його відповідь. — Але він їх не візьме до уваги, бо женеться не за стерильною грамотністю, а за сенсом! Краще правда з помилками, аніж вилизана бо блиску брехня!

Ця розмова мене вимотує. Я і так без сил — зараз останні з тіла вичерпую, аби давати йому опір. Черпак об дно б’ється.

— Яно, вам ще не набридло брехати? – згасає усмішка на його вустах. Чоловік стає серйозним.