Глава 3.1

Я такого щиро не очікувала, але це сиділо в моїх здогадках, які я прогнала перед цим з усієї сили, лупнувши їх мітлою по одному місцю, що аж вони заскавчали.

Знову прикушую свій язик до неприємного мідного смаку, і моє серце смикається від хвилювання, роблячи додаткові удари, які відчуваю у горлі.

— Чи, може, ви вже знайомі з текстом? – цікавиться Сокальський, який досі стоїть біля мене.

Я підіймаю голову та дивлюся в його карі очі, які бажають почути відповідь. Ледь не знаки питання в них видніються. Червоні. Великі.

— Ні, — хитаю головою. — Вперше бачу цей матеріал.

Чоловік злегка примружує очі — знак, що, напевно, не те він хотів почути.

А що тоді?

Що я зі самого ранку його читала?

Чи він здогадується, що це я?

Ну це неможливо! Я цю статтю написала максимально нейтрально. За стилем ніколи не вирахувати, що Валерій Тикописий має зі мною зв’язок!

Скажу більше, я навіть у соціальних мережах підписана не своїм іменем, та й фото таке, що ніхто не впізнає, — моя постать спиною, а на фоні захід сонця. Також настільки оброблена світлина, що там моє волосся не руде, а майже чорне.

Навіть та Люба, яка до мене звернулася, не знає, що мене звати Яна Опольська.

Тоді якого біса він хоче?

Чи скучив за тим, як постійно мене викликав до кабінету?

Не знаю, але буду дивитися, як розвиватиметься діалог далі.

— Почитайте, — видихає він ці слова, обертається та тим же тихим кроком відчалює від мене.

Він підходить до стола під стіною, на якому стоїть графин із водою. Наливає собі у склянку, яку різко хапає до рук, та обертається до мене. Морщить лоба, помічаючи, що я не читаю, а на нього таращуся, мов баран на апельсини.

Опускаю голову та читаю свій текст. Справді читаю… Не вдаю цього. На третій сторінці роздруківки цокаю язиком, бо…

Не могла я без дурного ляпу!

Треба буде потім обов’язково виправити, бо ця помилка у слові «після» псує серйозність матеріалу. Замість жахнутися від подій — читачі стануть животи надривати й думати зле.

Може, я перебільшую, але завжди знайдуться такі люди, які обкладуть автора цеглинами, на яких буде видряпано дорікання.

Бісова моя неуважність!

Стискаю губи та продовжую читати. Нарешті впираюся очима в ім’я — Валерій Тикописий. Лише після цього підіймаю голову.

Сокальський, наче ті хвилини й не рухався, стояв, спершись на тумбу з тією склянкою.

— Дійшли до кінця? – питає він, а іншою рукою за вухо закладає волосся, що більше відкриває його обличчя, яке в нього привабливе. Хоча мене дужче манять його темні пасма. Йому ці хвилі личать…

— Так, — кажу, блокуючи думки про його патли.

— Що можете мені сказати про цей матеріал, який щойно прочитали? – питає та притуляє склянку до губ.

А він майстер збивати з пантелику.

Я напружую голову, а точніше мізки. Очі втуплюю у його блискучі чорні туфлі, аби сформувати відповідь, яку озвучую, коли він із гуркотом ставить склянку на стіл.

— Гарно написано, а найголовніше… Він має набути розголосу. Та компанія займається жахливими речами. Її керівники мають відповідати… Сподіваюся, що стаття розлетиться всюди, бо про таке не можна мовчати.

Сокальський посміхається та відвертається до вікна, до якого зазирають промені сонця. У кабінеті стає яскраво, що чоловіку не подобається, бо він рушає з місця та вже крутить жалюзі, які блокують світло, і обертається до мене з наступним:

— А хочете мою думку почути?

— Давайте.

— Цей Валерій Тикописий уміє з нічого зробити сенсацію, а потім його за це шукатимуть та підвісять за одне місце, — різко видає він, чого я не очікувала. — І текст там написано погано. З помилками. Чого тільки оте «після» вартує.

Мої щоки наливаються багряною барвою, а бідолашний язик зазнає чергового прикушування. Сильного. У мене аж сльози виступають, знову смак крові, який перемішується зі слиною. Руки сплітаю між собою. Червоними нігтями впиваюся у шкіру.

— Бачу, з вашої реакції, Яно, ви маєте іншу думку? Але я можу назвати, чому саме цей матеріал такий злецький… Почну з того, що шановний Валерій Тикописий спирається на анонімну добродійку, яка наче надавала вагомі речі для довіри — документи. Утім… У наш час ШІ робить дива. Хто його знає, може, отой анонімний інформатор сфотографував зошит своєї доньки та сказав: «Ану, зроби мені з цього документи». Тому Тикописий мав переконатися, що це справжнє фото, бо звинувачення дуже серйозні. Дуже, Яно.

Я відкриваю рота, щоб заперечити, але Сокальський далі словами кидається:

— Щодо попелу… Це чудово, що є експертиза. Але де докази, що приїхала вантажівка саме з того підприємства та його там викинула? Тому це також… Сумнівно.

Тільки зараз він затихає й голову на бік схиляє, складаючи руки на грудях.

— Він же не мав цілу добу сидіти в кущах та пильнувати, — фиркаю, згадуючи, як непросто мені той попіл дістався.