Глава 2.2

Я не перебільшую. Саме це він робить, та ще й так уїдливо, що мої нутрощі холонуть. Ледь льодом не покриваються.

Бррр…

Одночасно виринає думка:

«А чи я випадково не вголос це ляпнула, що він так моментально відреагував?»

Та наче ні…

Галя, яка йде поруч, невпинно розповідає своє, а Сокальський… Вже перестає мене поглядом буравити. Тепер бачу лише його хвилясте волосся.

— Яно, ти вибач мене за таку нахабну прямоту, але виглядаєш ти дуже паскудно, а ще бліда, мов місяць із погреба не вилазила. Тобі б вітаміни пропити чи хоч гематоген до кави брати, замість тих фітнес-батончиків, — говорить вона.

— Гематоген – фу, — хмикаю, кривлячись. — Тільки подумаю, з чого його роблять, — гидотно стає.

— Там тієї крові нечутно, — цокає язиком, і ми опиняємося біля Сокальського, з яким вітаємося.

Він каже те саме у відповідь та різко зривається з місця — йде в бік сходів, не відриваючи телефон від вуха.

Я дивлюся йому в спину, а саме, як тріпотить його темний плащ. За мить чоловік зникає за дверима. Обертаюся до Галі, яка вже мовить далі:

— Почали говорити за кров, а мені так кров’янки закортіло. Ну зараз вити буду за нею. Слини повний ротяка… А якщо до цієї кров’янки ще борщ наваристий та густий, щоб ложка у ньому стояла…Сметани, цибулі, сала… Яно, тепер я їсти хочу.

Закочую очі. Типова Галя. Її не змінити. У неї завжди є дві теми: або говорить про чоловіків, з якими б охоче переспала, або про їжу.

Ліфт уже приїжджає та розсуває двері. Ми заходимо у нього — я тицяю на десятий поверх, відповідаючи:

— Я працюю в голодному царстві. Ти постійно їсти бажаєш, бо ніяк насититися не можеш, та Ілона, яка безперервно на дієтах.

— Ну я невинна, що в мене такий організм енерговитратний, — поправляє вона своє довге русяве волосся, вистрижене каскадом. — До того ж, по мені не скажеш, що я така ненажерлива пташка.

— Угу, — розглядаю своє відображення у дзеркалі ліфта.

Галя має рацію — шкіра бліда. Навіть косметика не допомагає. А під очима такі синці, що торба. Та не торба — сливка!

Вдома у дзеркалі я краще виглядала…

Ех…

Напевно, треба буде після роботи зайти в магазин косметики та купити якусь тканинну маску з екстрактом алое, аби якось покращити ситуацію. Хоча, напевно, і слиз із дупи чарівного равлика чи навіть шмарклі кольорового єдинорога мені не допоможуть. Те саме, що мертвому дати чай з ромашки для воскресіння.

Відвертаюся, аби себе не бачити, й зустрічаюся з поглядом Галі, який мене бентежить.

— Що таке? – питаюся у неї.

— Ти парфуми змінила? – хмуриться вона.

— Ні, — заперечую. — А що? Від мене погано пахне?

Починаю себе нервово обнюхувати, а в голові намагаюся згадати, чи вранці не забула скористатися дезодорантом.

— Ні, не погано, — заперечує вона й підходить ближче. Втягує повітря носом. — Просто якісь незвичні нотки відчуваються…

— Які?

— Я не знаю, але таких раніше не було. Щось між травою, яку щойно скосили, та мокрим асфальтом.

— Галю, ти мене лякаєш, — кажу, а сама намагаюся уявити цей запах, що доволі важко. — Твій ніс… Ще скажи, як пахне камінець чи пісок.

— Нюханням камінців не займаюся, — заперечує й дає версію дивного запаху. — Може, біля когось у метро сиділа — запах вчепився.

— Мабуть, — киваю головою, і ліфт привозить нас на потрібний поверх. Виходимо та опиняємося в офісі.

На рецепції уже трудиться Аліна, яка розмовляє по телефону та, невдоволено закочуючи очі, щось вислуховує. Ми вітаємося з нею та проходимо коридором далі — до нашого кабінету, в якому нас сидить троє, що вельми зручно.

Коли заходимо до нашого робочого місця, Ілона вже є. Поливає фіалки, які зараз рясно цвітуть, радуючи очі синіми й фіолетовими квітами.

— Привіт, — вітається з нами дівчина, повертаючись до нас та закручуючи пляшку з водою.

— Яка в тебе цього тижня дієта? – кидає їй Галя замість привітання.

Ілона стискає губи та пляшку, що та аж тріщить, а її блакитні очі спалахують злістю, а ось Галя, яка скидає свій оливковий тренч й вішає його, усміхається та грайливо стріляє світло-коричневими очима.

Може, я зайве придумую й бачу те, чого нема, але між Галею та Ілоною якісь такі стосунки — дивна хімія. Не назвати їх ворогами, але їхнє ставлення одна до одної можна прирівняти до кота та собаки, які змалечку виросли разом, але інколи прокидаються інстинкти.

Галя, як сьогодні замість слова «привіт», починає «гавкати» на Ілону, яка зі свого боку «шипить» на неї, мов кішка.

— Томатно-бананова, — ставить пляшку до шафки. — Смузі.

— Яка гидота, — пирхає Галя. — Ще діарея схопить та скрутить у баранячий ріг. Доведеться статтю писати на унітазі під «смаження картоплі» з одного місця.