Глава 2.1

Ранок того дня

Уважно витріщаюся в невеличкий екран свого ноутбука. Перечитую написане мною, шукаючи помилки.

Ось!

Є одна.

Хотіла заховатися від мене ця зараза —  я пропустила в останньому реченні кому.

Ставлю її та відкидаюся на стільчик, який скрипить, мов стара бабця, коли з ліжка встає.

Не відриваючи погляду від тексту, тягнуся рукою до моєї червоної чашки з кавою, яку заварила пів години тому.

Сьорбаю напій.

Кривлюся. Не від того, що гірка, як полин, а від того, що вона холодна.

Льодяна!

Що аж бррр!

По тілу пробігають морозні мурашки. Але це мене бадьорить. Розум стає яснішим — саме те, що мені треба.

Я ж сьогодні знову дуже пізно лягла спати — близько третьої, а встала о шостій годині, аби перечитати свій кілометровий матеріал, перевірити, чи все добре, а також ті кляті помилки, яких вже наче й нема.

На жаль, я дуже неуважна. Якби хтось читав мою писанину в первісному вигляді, то жахнувся б від кількості помилок, які я роблю.

Але зараз не про це.

Головне, що я подаю людям готовий продукт, а він у мене завжди «цукерка», бо я викладаюся на двісті відсотків. Вичавлюю із себе всі сили.

А ось цей матеріал, підписаний іменем «Валерій Тикописий», буде не просто цукеркою для читачів, а смачним тортом, який спечений не на дешевому маргарині, а на доброму маслі, а замість дешевого крему — жирна домашня сметана, яка зробить ці коржі такими…

Ну, навіть людина, яка не любить солодке, почне слинкою давитися — захоче отой тортик посмакувати.

Про що моя стаття?

Ну, далеко не про тортики чи цукерки, а про серйозне викриття, над яким я працювала ці два останні місяці.

Якщо коротко — мені написала в соціальних мережах одна людина. Для анонімності називатиму її просто Люба.

Ця Люба розповіла, що три дні тому звільнилася з косметичної компанії, яка займається жахіттями: випробовує на тваринах свої засоби, а також використовує тих бідолашних тварин для синтезу якихось речовин.

Я спочатку не повірила, бо вірити просто словам… Ну, це таке діло. Ризиковане.

Але коли вона надіслала мені фото, на яких були документи компанії, і в них було вказано, що підприємство закуповує шаленими партіями на мільйони гривень «біоматеріал» на фермах, — я аж рота розкрила.

Невже правда?

Спочатку гадала, що, може, ті ферми не тільки тварин вирощують, а й мають поля з різними травами, які можуть використовуватися в косметиці: лаванда й інші будячки.

Але коли побачила, що вони для чогось ще й печі для спалювання замовляють, то це мене прибило та остаточно переконало у правдивості.

Точно там не будячки підсмажують!

Я зрозуміла, що треба за це хутко братися, а тому весь свій вільний час від роботи витрачала на це.

І, звісно, я ж не писала матеріал, спираючись суто на покази та фото Люби. Я поїхала туди, де розташовувався отой жахливий завод, — на околицях одного невеличкого села.

Спочатку стежила за підприємством, вдаючи, що я просто місцева жителька на прогулянці.

Під час моїх шпигунських ігор мені вдалося побачити дві вантажівки, від яких несло… Далеко не м’ятою чи лавандою, а тваринами!

Ось тобі й згаданий «біоматеріал».

Потім я пішла гуляти селом. У декількох жителів мені вдалося між словами випитати, що вони постійно є свідками того, як великі вантажівки, з яких «пахне», їдуть на завод, але це їх не дуже турбувало.

Їх більше раніше дратувало, що інколи вночі, коли вітер дув з боку заводу, то вони чули дивний сморід. Утім, коли написали скаргу, це припинилося.

Тут усе гарненько складалося до однієї кучки — спалювання «відпрацьованих» тварин.

Допомогла далі в розслідуванні та Люба, яка сказала, куди зазвичай вивозять попіл. На жаль, декілька разів мені не щастило на нього натрапити. Коли я опинялася в тому місці, то нічого не було, або дощ періщив.

Але одного разу фортуна мені усміхнулася. Я зібрала попіл, експертиза якого підтвердила, що згоріло не сміття чи шмат дерева, а органічна істота — кролики, вівці, свинки…

Чи кого ще там ті нелюди мучать!

Ну нічого! Зараз ці негідники отримають удар у сонячне сплетіння. А так цікаво — свою довбану косметику на сайті позиціонують як органічну, чисту… Упаковка з перероблених матеріалів.

Фу!

Найгірше, що колись я їхньою продукцією також користувалася й була задоволена результатом.

Та бідні тварини не заслуговують на таке!

Роблю ще один ковток кави, від якої аж зуби ломить, та тицяю на кнопку «опублікувати».

За мить  моя стаття з’являється на сайті, до якого я звертаюся, коли хочу опублікувати якийсь скандальний матеріал, який його точно не пропустить Сокальський та його вірна мітла Лілія — головна редакторка.