10-2

Смикнувшись, я розвернулася.

Ашран! Обличчя навіть зараз напружене, ніби будь-якої хвилини готовий схопитися і відбиватися. Але груди високо здіймалися, трохи нерівно – проте він спав. Просто важко спав.

А я...

Закусивши губу, я розглядала обличчя, відкриті плечі та частину грудей, борючись із нескінченним бажанням торкнутися.

Ловила примари булих бажань. Колись я так мріяла прокидатися поряд із ним. І засипати у його обіймах.

І ось зараз це втілилося як насмішка. Удар у саме серце.

Не втримавшись, я все ж таки торкнулася його плеча. Ледь-ледь, щоб не розбудити. Просто відчути пальцями шкіру.

Під ними одразу розцвів один із тих дивних візерунків. Злякавшись, я відсмикнула руку. По ній ковзнув розряд якоїсь шаленої пристрасті, розлився по тілу, згорнувшись тугим клубком у серці. Так гірко раптом стало, що все виявилося ось таким. Неправильним, несправжнім.

Болючим. Кілька митей я вдивлялася в нього, у свої пальці, боязко бажаючи торкнутися ще хоч раз. І боячись цього.

Ашран поворухнувся, але не прокинувся. А я з подивом виявила, що мій резерв уже не такий порожній, як учора. Не до кінця сповнений, звичайно, але магія в ньому плескалася.

Дивна, ніби трохи інша, але вже стала моєю.

Не міг же Ашран поділитися зі мною? Інакше навіщо йому було спустошувати мій резерв?

Чесно кажучи, я взагалі не могла зрозуміти його дій, логіки його вчинків. Що ним рухало? Що так на нього вплинуло, змінило того, кого я, здавалося, добре знала?

Напевно, не так вже й добре. Не хотіла бачити те, що помічали інші зі сторони.

Налаштувавшись, я переглянула і його резерв. Сильний чарівник зазвичай приховує свій рівень магії, але колись ми довіряли одне одному. Бачили резерви одне одного, обмінювалися силою. До того ж, зараз він спав.

І я обережно зазирнула. І завмерла.

Весь його резерв наповнював той дивний вогонь, який до цього виривався назовні! І який я начебто не мала бачити. Навіть не зрозуміла, чи живить цей вогонь його, чи, навпаки, блокує магію. Ніколи з таким не стикалася!

Поки спостерігала, на мить здалося, ніби я бачу погляд у цьому вогні. Пильний, він наче вивчав мене. Звісно, це неможливо, просто гра магічних ліній та язиків полум'я, але мені стало не по собі.

Пересмикнувшись, я підхопилася з ліжка. Одяглася скоріше.

Хатинка була маленька, на одну кімнатку. Дерев'яні двері зачинялися нещільно, біля однієї стіни притулився невеликий стіл із погнутим посудом та казанком.

Більш за все хотілося помитися, але ванної тут не було. Лише поржавілий таз зовні біля порога, наповнений свіжою водою. Трохи далі розташувалося спеціальне вогнище, обкладене камінням.

А за ним – вершини. Особливо найближча, та, з якої ми спустилися. Звідси, знизу, вона здавалася ще прямовиснішою і неприступнішою, а вже сніг і зовсім починався десь на середині.

Місячний попіл, та я без Ашрана звідти ніколи б не спустилася!

І все ж... він знаходить мене вже вдруге. І якщо в місті це можна було пояснити, то тут... Нічого не розумію.

Видихнувши, я покосилася в бік озера, що манило блискучою поверхнею. Втім, думки про диких звірів, які можуть тут водитися, змусили розумно вмитися з тазу.

Не встигла я привести себе в подобу ладу, як двері рипнули, відчиняючись. На поріг ступив Ашран – скуйовджений і ще трохи заспаний, але погляд напружений, стривожений.

При виді мене мене в обличчі промайнуло деяке полегшення.

– Доброго ранку, – промовив він, посміхнувшись.

Знову запустивши розжарений прут кудись мені в серце. Криве втілення моїх мрій, таке близьке та таке недосяжне.

– Зголодніла? – спустився зі сходів, так і не дочекавшись від мене відповіді.

Він одягнув сорочку зі штанами, але куртка та черевики залишилися всередині. І я не могла відвести погляд від його босих ступнів. Він так поспішав, що не встиг одягнути взуття? Або просто хоче, аби ноги відпочили.

– Я вчора закинув сітку, знайшов тут. Піду подивлюсь, може, що спіймалося.

Нічого собі? Він ще й сіть закидав!

Так і не промовивши жодного слова, я дивилася, як Ашран іде до озера, притискаючи до грудей праву руку. Трохи спохмурніла: авжеж, мені ще вчора здалося, що з нею щось не те, але потім він постійно притримував мене і навіть доніс до мисливської хатини – я й не думала, що вона може боліти.

Потім згадалося, як щось заважало на грудях. А вранці нічого дивного я не побачила! Хм...

Повернувшись, пошукала поглядом куртку. Обидві, і його, і моя, висіли на великому іржавому цвяху біля входу.

Видихнувши, я прикрила очі, відчуваючи себе якоюсь злодійкою. Не звикла я лазити по чужих кишенях. Але зараз від цього могло залежати моє життя!

Якби я не побачила ту газетну вирізку, то й не дізналася б, що мене хочуть вбити. Отже, треба відкинути дурну ніяковість, і...

Виглянула у віконце без скла, завішене грубою тканиною, переконалася, що Ашран все ще біля озера. Витягує сітку і, навіть, здається, зумів-таки роздобути кілька рибин.

І вкотре почала досліджувати його куртку.

У внутрішній нагрудній кишені промацувалося щось щільне, схоже на коробку. Запустивши руку туди, я витягла... дерев’яний футляр.

Дуже знайомий футляр – саме такий я помітила на столі в домі Дорейна!

По руках пробігло тремтіння, стало не по собі.

Подолавши страх, що наринув, намацала тонку петельку і відкрила його.

Усередині знаходився такий самий згусток, як і тоді на столі. І в тій дивній примарній схованці.

Навіть прислухалася – чи не кличе він мене? Чи не просить звільнити?

Але почула лише черговий скрип дверей.

Ашран. Повернувся. І дивився на футляр у моїх руках, з якого сяяв згусток світла, чи енергії – чи що то була за дивна субстанція.

Дивився похмуро, не надто задоволено, і поки він не розлютився і не вирішив відібрати його, я почала перша. Ступила трохи вперед, гордо піднявши голову, тримаючи футляр відкритим перед собою: