10

Я трохи розвела руками:

– Сама в шоці. Здалося, він мене почув. Але я просила відвезти мене додому!

– Просила. Дракона.

– Ну, ви ж були зайняті «чоловічими розмовами», – пирхнула.

– Міріель, дракони, підпорядковані гвардійцям, не коряться більше нікому. Їхню волю ламають. Нерідко вони навіть на своїх наїзників нападають.

– Що ти хочеш від мене почути? – знизала я плечима. – Може, Кьорк наказав йому мене охороняти. Або відвезти у безпечне місце – ось він і відшукав безпечне місце на власний смак.

– Може, – промовив Ашран, але не схоже, щоби погодився зі мною.

– А ти як мене знайшов? – схаменулась я.

– Знайшов, – ну так, верх лаконічності.

– Як взагалі тут опинився? – я озирнулася, але жодних інших драконів не спостерігалося. – У тебе все-таки був із собою портал?!

Взагалі портали зазвичай ведуть у певне місце. Або на певну відстань, а напрямок можна задати. Не знаю, як можна прокласти портал, коли не уявляєш, куди потрібно потрапити. Але інших пояснень у мене просто не було! Може, він запас якийсь особливо унікальний артефакт, котрий здатний перемістити куди завгодно? Щоправда, як тоді мене розшукав?

Ашран знову не відповів. Тільки дивився... дивно.

Ох, не дивись так! Від такого погляду мене пробирає до п'ят, і все складніше нагадувати собі, хто ти насправді!

Не витримавши, я відвернулася. Зыщулилася, видихнувши пару на крижані руки.

– Треба вибиратися, – промовив Ашран.

Наблизився до місця, звідки починався різкий спуск. Здійняв руки.

Зуби стиснулися, ковзнули жовна. Він трохи розставив ноги, приймаючи стійку позу. Ворухнув пальцями, закликаючи магію. Навіть похитнувся від напруги – все-таки бій з Кьорком не пройшов для нього безслідно. Хоча він і в кращому стані, ніж я могла припустити.

І навіть магія все ще є, в резерві більше мого.

Якийсь час стояв, оглядаючи схил перед собою, наче прислухався чи щось намагався прорахувати.

Потім – потік сили, різкий, потужний. І перед нами, здуваючи шар снігу, магія проклала кам'яну стежку. Звивисту, але вже набагато зручнішу та безпечнішу.

Ашран опустив руки. Постояв, ніби збираючись із силами. І перший рушив униз, зрідка допомагаючи собі магією розчистити дрібні нестійкі камінці, а то й діставав зачаровану сокирку – у нього і така при собі є, виявляється! Щоб зробити нею додаткову сходинку або увігнати її в камінь на особливо різкому повороті.

Я йшла слідом, Ашран мовчки подавав мені руки на особливо складних ділянках. Але в цілому із його магією виходило набагато швидше.

І все одно ми спускалися кілька годин. Їжи в нього з собою не було, а флягу він наповнив снігом, поки той ще покривав схили.

В голові пливло, рухалася під кінець я вже механічно – благо, спуск став зовсім пологий, тільки й треба було переставляти ноги. Перед очима темніло, все тіло боліло просто нещадно.

Сонце вже встигло побувати в зеніті і покотитися до заходу. Вечоріло.

Внизу, біля самого підніжжя, показалося невелике озерце й хатина, що притулилася біля скелі.

Ашран кілька хвилин розглядав її з підозрою. Потім рішуче рушив до неї.

Руки та ноги втомилися і не слухалися, долоні я примудрилася здерти, доки хапалася за все поспіль, аби не впасти. Всі почуття та емоції разом схлинули, і я опустилася на камінь.

Все. Звідси я ж вже й сама виберуся. Просто посиджу трохи...

– Міріель? – напевно, я відключилася, тому що голос пролунав несподівано.

Здригнувшись, розплющила очі.

– Це мисливська хатина, зараз там пусто. Ідемо, – Ашран дивився зверху, і на мить я знову залюбувалася ним.

Сильним, вольовим обличчям, різкою лінією вилиць. Ясними темно-сірими очима. Поглядом, від якого раніше все в грудях спалахувало щастям.

– Мисливська? – пробурмотіла.

Отже, тут таки є дикі звірі? На довгі фрази сил не було, навіть у думках вони вміщалися ледь-ледь. Ашран, схоже, прочитав щось по моєму обличчю. Бо раптом нахилився і підхопив мене на руки.

Я хотіла була заперечити – він і сам ледве на ногах стояв. Та й взагалі... надто інтимний рух.

Але він встиг відповісти раніше:

– Мисливці на молодих драконів іноді зупиняються тут, але зараз не сезон.

Стільки жорсткості, якоїсь прихованої ненависті пролунало в його словах, що я з подивом вдивилась у його обличчя.

Але Ашран уважно оглядав дорогу перед собою.

Щось у нього під курткою, на грудях, дивно випирало, заважаючи, я навіть спробувала намацати рукою, але воно було щільно стягнуте.

– Ще трохи, – по-своєму розцінив мої рухи Ашран.

Як вносив мене до хати, майже не пам'ятаю. Сили зовсім вирішили мене покинути, а коли піді мною виявилася м'яка постіль, по-моєму, я відключилася в ту ж мить. Хіба що трохи ковтнула з піднесеної до губ фляги.

Пробудження виявилося несподівано приємним. На якийсь час я навіть загубилася в сонячному проміні, що бив у вікно, забулася, де я. Потяглася.

І тільки потім усвідомила, що знаходжусь у чужому будинку, чужому ліжку.

Постіль була чистою – явно очищена магією. Тіло на подив не ломило, ні після багатьох годин у сідлі, ні після спуску з гори. Навіть на долонях не залишилося саден і ран.

Поки я до них придивлялася і усвідомлювала, що на мені знову лише спідня білизна, поряд хтось поворухнувся.

Люба читачко. Поділіться, будь ласка, причинами, з яких ви не ставите книзі вподобайку (сердечко). Це взагалі нічого вам не коштує, більш того, ви можете прибрати її, якщо книга перестане вам подобатись. Але наразі ви читаєте, переходите з глави в главу. І це найлегший спосіб показати автору, що книга вас зацікавила. Завдяки вашому «лайку» книгу побачать інші читачі, а у авторки підніметься настрій і бажання писати для вас більше, частіше і краще. То що вас зупиняє, чому ви її не ставите? Я дійсно дуже хочу зрозуміти.

І звісно ж моя величезна подяка, якщо ви її вже поставили – ви найкраща!