9-2

Звісно, ніхто мені не відповів.

– Всі в цьому світі ніби раптом вирішили мене позбутися якимось особливо неприємним способом, – пробурмотіла я, намагаючись збагнути, що робити далі.

І фляга з водою, і їжа залишилися там, у Ашрана. І не впевнена, що в нинішньому стані я зможу хоча б розвести вогонь. Магії мало, сухих дров узагалі нема.

Це що ж... Ашран своїми поцілунками ще й резерв мій спустошив?!

Раніше я навіть думки такої не змогла б допустити, а от зараз...

Після всього, що дізналася, я вже й не в таке повірю.

У печері було холодно, але хоч сухо й вітер не задував. Кутаючись у свою не призначену для морозу куртку, я крокувала, щоб не замерзнути, зігрівала паром пальці і намагалася знайти вихід.

Світало, але з іншого боку гір. Перші промені вже лежали на вершинах навпроти, та тільки мій схил залишався в тіні і нагрітися не виходило.

Час від часу наближалася до виходу, поглядала на небо. У мене попереду день. Напевно, треба спробувати спуститись. І я навіть спробувала: підійшла до краю.

Схили були дуже крутими та дуже слизькими! Так я на п'ятій точці до якогось драконячого села з'їду!

А скоріше згину в припорошеній снігом ущелині, і ніхто не знайде.

До підніжжя ніби й було недалеко, але безпечних, видимих ​​стежок не находилося. Натомість виступів, за якими нічого не видно і які треба огинати, – безліч.

Утім, вибору в мене не було. Або померти тут від холоду та голоду, або спробувати.

Тому, смоктаючи замість води чистий сніг, я обережно рушила по найпологішому на вигляд місцю.

Руки майже одразу замерзли й почервоніли. Доводилося хапатися за дрібні кущики, які вибивалися то тут, то там. З-під ніг сипалося ненадійне каміння, місцями доводилося пробиратися мало не сидячи.

Але через якийсь час я подолала найважчу ділянку і опинилася на відносно пологій.

Сіла трохи віддихатися, окинула поглядом печеру нагорі – вона звідси ще виднілася, але піднятися назад мені навряд чи вдалося б.

А може, цей дракон, Свелітан, жив тут до того, як потрапив до гвардійців? Дракони – істоти, що складаються майже цілком із магії. Найчастіше мешкають там, де магічний фон посилений. І гори люблять.

Може, й у цих горах живуть дикі екземпляри? Пересмикнувшись, я роззирнулася. Здалося навіть, чую ляскання крил – але довкола залишалося порожньо і ніякі дикі звірі, на щастя, не поспішали до мене. Ні на лапах, ні на крилах.

Перепочивши трохи, я знову піднялася і наблизилася до чергового крутого урвища, шукаючи безпечнішого спуску.

Не встигла толком придивитися, як...

– Міріель! – пролунало через з-за найближчого виступу.

Здригнувшись, я на мить застигла, боючись подивитися туди. І нікого не побачити.

Або побачити володаря голосу.

Тривога, полегшення... мені ж не помарилося?

Все ж таки повільно розгорнулася.

– Ашран... – видихнула з подивом.

Його верховий костюм у кількох місцях подерся і забруднився в крові, одна рука явно гірше рухалася, а на обличчі проглядалися сліди бійки.

Не такі страшні, як могли б. І все ж боролися чоловіки явно на повну силу.

– А з Кьорком що? – не втрималася я.

Він же не вбив герцога?

Ашран криво посміхнувся:

– Втік.

Угу. Звісно, він виставлятиме Кьорка в непривабливому світлі, раз вже той розкрив його таємницю. Ну, головне, що не переконує мене, ніби мій наречений мертвий. У будь-якому разі я рада була бачити навіть Ашрана! Кого завгодно – аби не залишатися тут самій.

Усміхнулася, заводячи волосся, що вибилося, за вухо. Відчуваючи, як настрій стрімко піднімається і шанси вижити здаються все більш реальними!

Стільки запитань закрутилося в голові. Але Ашран встиг раніше:

– Тебе приніс дракон? – у сірих очах знову щось промайнуло. Тривога, здивування. Нерозуміння.