9

Ашран... не відповів. Відвів погляд. З ненавистю встромив у Кьорка.

Ні. Ні!

– Хочеш знати, за скільки? – промовив той, у голосі майнуло співчуття.

Чи хочу? Навіть не впевнена, чи хотіла б я в принципі це знати, або воліла б залишатися в незнанні. Можливо, Кьорк дійсно вважав, що краще прояснити все одним махом тут і зараз.

Але мій світ руйнувався. Знову. Почуття, що спалахнули з крихітних вугликів, вкотре виявилися розтоптаними.

Чого я собі тільки не намалювала за цей час! А все виявилося так банально.

Не витримавши, я кинулася повз нареченого до виходу. Сльози душили, дихання перехоплювало і повітря не вистачало.

Батьки мали рацію. Йому потрібні лише гроші! Гроші важливіші за мене! І зараз він, напевно, теж думає, як так вигадати, щоб і за мою смерть отримати, і ще й викуп за мене живу!

– Ну ти й мразота, – долинув голос Ашрана.

– Хто б казав, – хмикнув Кьорк.

У печері вже йшов бій, осяюючи спалахами нічну темряву. А я мчала все далі, не бажаючи бачити, чути, знати...

Спіткнувшись, мало не покотилася схилом. Вхопилася за якийсь кущ.

І відчула гострий, уважний погляд.

Підвела голову.

На мене з невеликого виступу дивився дракон. Величезний. Не блимаючи. Не рухаючись, лише трохи поводячи крилами для рівноваги.

Красивий яскраво-червоний звір із золотистими лусочками та смарагдовими очима.

Я ніколи не бачила драконів зблизька. Тільки у небі. І зараз завмерла, заворожена могутньою силою, чарівною магією, яка виходила від нього.

А ще – якоюсь пронизливою тугою, що світилася в очах.

Гордий, мудрий звір. Чомусь дуже сумний звір.

Печера здригалася, неслися приглушені лайки, але я вже не могла розібрати голосів. І бажала лише одного. Втекти звідси. Від обох. Навіть від Кьорка.

Тому що я дуже багато йому розповідала, поки не розглядала його як нареченого. Про Ашрана.

А він знав. Знав, що мене просто продали. Знав і мовчки слухав!

Обдивилась – та коней біля дерева вже не було. Чи то Кьорк передбачливо відв'язав, щоб Ашран не міг нас наздогнати – хоча хто наздожене дракона? Чи то сам дракон злякав.

Дракон...

Він так само не зводив з мене пильного погляду, і підкоряючись пориву, я трохи вилізла по схилу. Простягла руки.

Один рух голови, один «клац» зубами, і залишусь без них. Кьорк завжди казав, що дракони люті і приборкують їх важко та довго.

Але я не відчувала лютості, небезпеки. Навпаки, несподівану, незрозумілу близькість. Ніби... впізнавання.

– Забери мене звідси, – шепнула крізь сльози, що туманили очі.

Дракон нахилив голову трохи набік, придивляючись. Прислухаючись.

– Будь ласка...

Вузькі щілини зіниць на мить розширилися, звір знову трохи повів крилами. А після – мордою. Наче кивнув.

– Правда? – зраділа я, теж прислухаючись, не до кінця вірячи побаченому. Може, мені просто хочеться бачити те, чого немає?

Дракон покосився на печеру, з якої валив густий дим і обсипалося каміння. Ну, так, усередині він не вмостився б, і зрозуміло, чому Кьорку довелося залишити його тут. Зовні. Десь у полі він атакував би нас зверху і перевага була б у нього.

А потім раптом я опинилася верхи на величезній спині. Зойкнула від несподіванки, і одразу від захоплення, коли, відштовхнувшись потужними лапами, звір злетів угору, у зоряне небо.

Потужна драконяча магія обтекла мене, і на якісь миті я відчула себе з ним одним цілим. Його спина, вкрита шкіряними лусочками, виявилася теплою, м'якою і крізь неї навіть ніби потроху сочилася смачна, насичена драконяча магія, наповнюючи мій розряджений резерв.

Не стримавшись, я крикнула голосніше і радісніше, виливаючи емоції.

Це було неймовірно! Внизу пролітали темні громади лісів і гірських відрогів, сяяли поверхні води та нічні вогні селищ.

– Відвези мене додому, до Уривіля! Будь ласка! – схаменулась я, виявивши, що ми відлітаємо все далі в бік Драконячого Кряжа.

Він не відреагував. Чи не чув, чи... мав свої плани? Таке взагалі можливо? Адже це тварина. У Др'орувірі проходять складні та небезпечні обряди, щоб злитися з ними. Набути звірину міць, і одночасно дати їм можливість мислити, як люди.

У нас у Саріні такими збоченнями не займаються, приручають драконів, як і всіх інших тварин. Тих же коней.

Гірські вершини зовсім наблизилися, і я почала панікувати. Про що я думала?

Технічно, звичайно, це він мене забрав і навіть не факт, що справді зрозумів моє прохання. Може, й зовсім вважав здобиччю? Чи Кьорк дав йому такий наказ?

Тоді чому він несе мене все далі від дому?

– Гей! – я судомно намагалася згадати, як звати дракона Кьорка. Герцог мало про нього розповідав, але ім'я ніби мелькало... – Свелітан! – здається, так. – Будь ласка, відвези мене додому чи поверни до печери!

Дракон рикнув, якось недобре, трохи лячно. Ще й головою повів, ніби кажучі «Ні».

– Чому?

Хто б мені став пояснювати. Дракон рикнув знову. Цього разу голосніше та болючіше.

Загальмував різко в повітрі, що я навіть злякалася, чи не полетимо ми стрімголов униз.

Потім зігнувся, немов у хворобливій судомі.

І майже штопором пішов на зниження – у мене аж вуха заклало, незважаючи на те, що його магія ущільнилася і міцно утримувала мене на драконячій спині.

Ми ледве перевалили гори. По суті, тут уже починалися землі драконів, щоправда, через холоди не надто обжиті.

Дракон знову вигнувся, рикнувши. Але зробив віраж, щось шукаючи.

Після опустив мене вниз. До чергової печери. Цього разу не такої затишної і без слідів людського перебування!

Мить – і я опинилася на покритій снігом землі, а дракон штопором помчав угору.

– Гей! – крикнула я услід, в розпачі оглядаючи круті схили. – І як я звідси виберусь?!