8-2

– Кьорку! – вигукнула я, підхопившись.

Герцог теж був вродливий, я часто помічала, як поглядали на нього жінки. Служниці вічно бісиків пускали, аристократки зовсім не викреслили з потенційних списків – незважаючи на те, що грошей у нього після смерті батька залишилося не так вже й багато. Навіть Карміна зітхала, як мені пощастило та де другого такого знайти!

Кьорк стояв, упевнений, вітер розвівав поли спеціального темно-червоного подовженого жилета, до якого невидимими нитками кріпився блискучий магічний обладунок.

Світле волосся сколоте вгорі фамільною шпилькою, блакитні очі сяють льодом.

Як він нас знайшов?

Серце знову застукотіло швидше. Напевно, я мала б зрадіти, правда? Зараз він забере мене, і...

І я ніколи більше не побачу Ашрана.

Ніколи?

А раптом Кьорк уб'є його... Герцог палахкотів гнівом і силою, і останні дні їв і спав він явно набагато краще за нас. В жодному магічному вогні точно не горів. Лише на долонях світилися згустки магії, готові атакувати – або відбивати атаку.

Вродливе породисте обличчя перекосилося, з ненавистю дивлячись на Ашрана.

Той стояв навпроти, розправивши плечі. У руках сяяли кинджали.

І все ж я помічала сліди втоми, хоча з розрядженим резервом майже не могла бачити його магію. Скільки в нього лишилося сили? Чи вистачить?

Мені не хотілося, щоб Кьорк завдав йому шкоди. І в той же час я дуже ясно усвідомлювала, що Ашран нас просто так не відпустить.

– Міріель, – знову цей зібраний, трохи командний тон, як завжди, коли Ашран бував напружений. – Будь ласка, вийди. Відійди подалі, щоби не зачепило.

І одразу різкий погляд на Кьорка:

– Випусти її.

– Хіба це я її вкрав? – хмикнув той.

Подивився на мене:

– Виходь, кохана. Я тут швидко закінчу і полетимо додому. Дракон чекає на нас.

Дракон? Він ніколи не катав мене на драконі! Казав, небезпечно. І статутом заборонено. Хоч би скільки я просила!

А зараз... полетимо? Правда?

Зовні пролунав шум, стукіт каміння, що обпадало.

Зуби Ашрана стиснулися, але брова іронічно піднялася вгору. Мовляв, невже? Подивимося.

Але я все ж таки зволікати не стала, нагодою скористалася. Схопивши свою куртку, обережно рушила повз напружених чоловіків. Не втрималася, зупинилася між ними:

– Може, ви не битиметеся? – запропонувала.

– Я не проти, – усміхнувся Кьорк, навіть свічення на долонях зменшив.

– Я не дам тобі забрати Міріель, – озвався Ашран.

– Може, спитаємо в неї самої? – Кьорк глянув на мене, запитливо, вивчаюче.

А я... Так, я шалено хотіла додому! Я мріяла, щоб усе це скоріше скінчилося, як страшний сон! Бажала повернутися до своєї кімнати, у безпеку. Туди, де не доведеться ночувати у печерах.

І, напевно, я мала чесно це сказати! Але чомусь не могла. Язик не слухався, в і без того гудячій голові набатом дзвеніла лише одна думка.

Якщо я зараз полечу. То більше ніколи не побачу його.

І ніколи не зможу забути цей божевільний поцілунок.

І...

Що «і», додумати не встигла. Кьорк ніби уловив щось. Глянув уважно.

– Міріель? Йому не вдалося задурити тобі голову? Знову?

Гнівний погляд на Ашрана.

Ні. Звісно, ​​не вдалося. Я просто... просто ще не прийшла до тями. І взагалі. Втомилася. І... чомусь продовжувала мовчати, не розуміючи, що сказати. Як буде найкраще.

У голові плуталося. Згадувалися... голоси. Так, тільки голоси. Ніякі не поцілунки.

– Міріель, – м'яко промовив Кьорк.

– Ти не забереш її, – твердо повторив Ашран. – Не зараз.

Я подивилася на нього. Все чекала, що він скаже про замітку. Про небезпеку, від якої, за його ж словами, намагався мене врятувати!

Але він чомусь не поспішав нічого розповідати. Зате не витримав Кьорк:

– Що тобі потрібно, шкрад продажний? – виплюнув крізь зуби, свердлячи Ашрана гнівним, зневажливим поглядом. – Тобі хіба мало заплатили?

– Що? – пробурмотіла я вражено.

– Міріель, – зітхнув Кьорк, прикривши очі. – Я обіцяв твоїм батькам, що мовчатиму. Але здається, настав час правди.

– Про що ти? – нічого не розуміла я, так само стоячи між ними, дивлячись то на одного, то на іншого.

– Випусти її і розберемося як чоловіки, – скрипнув зубами Ашран.

– Хто чоловік? Ти? – глузливо смикнув головою герцог, вогонь на його долонях спалахнув сильніше.

Знову перевів погляд на мене:

– Твої батьки заплатили йому, щоб він покинув тебе. Хотіли перевірити його почуття. Перед тим, як благословити ваш шлюб.

Мої батьки... що?!

– ... а він узяв і погодився, – добив Кьорк зневажливо.

– Ашране? – обернулася я до того.

Цього не може бути. Не може бути! Так, у нього завжди було не настільки добре з грошима, як у нас. Але ж його родина і не бідувала, збройова крамниця процвітала, з усієї Саріни замовлення робили!

Невже... його просто купили?!

– Це правда? – прошепотіла я, все ще чіпляючись за відчайдушну надію.