7

Думки в голові зовсім не складалися в чітку картину. Хотілося, як раніше, притиснутися до сильних грудей, довіритися. Попросити – поясни мені все. Я постараюся зрозуміти.

І в той же час хотілося просто прокинутися. Виявити, що все, що сталося – лише страшний сон. Буває ж перед весіллям?

Розгорівся світанок, з'являлися перші подорожани. Ашран ніби й зовсім не дивився на мене, абсолютно не полегшуючи мені рішення заговорити. Але варто було трохи відстати, як він одразу ж обертався. Давав зрозуміти, що все контролює.

Попереду показалися гори Драконячого хребта, що відокремлюють Саріну від Др'орувіра. Найвищі вершини ледь розрізнялися вдалині, приховані хмарами. Але перші горбисті відроги були вже близько, подекуди на них навіть малися прикордонні поселення.

Я милувалася неймовірним пейзажом, сонячними променями і вмитою травою, коли Ашран раптом звернув з основної дороги на якусь ледь помітну стежку. Озирнулася – мій кінь за інерцією слідував за ним.

Трохи пришпоривши скакуна, я наздогнала супутника.

– Ашране...

Він обернувся, і я замовкла. Ясні сірі очі дивилися каламутно, запалено. Навколо нього знову вилося полум'я – майже непомітне в яскравому сонячному світлі, але зблизька відчувався неймовірний жар.

Груди важко здіймалися, подекуди блищали рідкі краплинки поту. Волосся неслухняно стовбурчилося, руки вчепилися в поводи.

– Ще... трохи, – хрипко промовив він.

– Що з тобою? – пробурмотіла я.

– Все добре, Іскорка, я в нормі, – він знову повернув погляд на дорогу.

А в мене всередині все завмерло. Іскорка. Раніше він часто називав мене так. Після того, як ми почали тренуватися разом. Казав, моя магія яскрава, сильна і смачна. Іскриста.

Але за всі ці дні – жодного разу. Я думала, він спеціально тримає дистанцію, показує, що ми більше не близькі. А то й давно вже забув. Подумаєш, кумедне прізвисько.

Я і сама за півроку відвикла, майже забула.

І раптом – як грім серед ясного неба, таке несподіване, невимушене. Ніби випадково зірвалося з язика в напівнепритомному стані.

Ударом блискавки в серце. Розколюючи ту саму крижинку, в якій все ще жеврілися мої почуття до нього.

Якийсь час я рухалася, нічого навколо не бачачи, перетравлюючи почуте. Ми заглибилися в зарості. Сяйво навколо нього розпалювалося, іноді мені здавалося, що він зараз спалахне найнатуральнішим вогнем. Вогонь перекинеться на дерева, і ми влаштуємо лісову пожежу!

Ашран більше не озирався. Їхав неприродно прямо, погойдуючись у сідлі. Немов щосили утримуючись у ньому.

Я подумки перебирала все, що коли-небудь вивчала з теорії або практики магії, щоб зрозуміти, що з ним. Але це не було схоже на рану, навіть від магічної зброї або артефакту, на прокляття якихось лей-відьом, що живуть у західних землях, на хворобу магічних каналів – ні на що з відомого мені!

Я й не помітила, що стежка пішла під ухил, поки підніматися не стало занадто складно. З-під копит почало сипатися каміння, мій супутник зіскочив з коня. Я теж вважила за краще пересуватися по землі, взяла свого жеребця за вуздечку.

– Майже прийшли, – хрипко пробурмотів Ашран, впевнено ведучи мене за невеликий виступ.

За яким відкрилося нешироке печерне склепіння, малопомітне зовні.

– Переночуємо тут, – Ашран обмотав поводи навколо невеликого деревця біля входу.

Я поглянула на сонце, яке ледь піднялося до зеніту. До ночівлі ще півдня!

Втім, сперечатися не стала. Він явно не в змозі їхати далі. А для мене це... шанс, мабуть?

Ашран взяв поводи і в мене, закріпив за те саме деревце. Поруч по схилу стікав струмок – дуже зручне місце для ночівлі, якщо так подумати. Далі в горах може бути гірше.

Поки я оглядалася, він зачерпнув води прямо з крижаного струмка. Вмився, напився з жмені. І рушив усередину.

Наповнивши майже порожню флягу, яку Дорейн дав нам у дорогу, я обережно заглянула в печеру.

Тут було сухо і напрочуд затишно. З бічних тріщин пробивалися сонячні промені, підлогу встеляло сухе листя. Сама печерка виявилася маленькою, біля дальньої стіни лежав матрац – схоже, час від часу хтось зупиняється в ній на ночівлю.

Все це кинулося в очі за секунди. Тому що погляд прикипів до Ашрана.

Він стояв, упершись руками в стіну, ніби перемагаючи напад, і продовжував горіти все яскравіше.

Дихання стало глибоким, хрипким, по шкірі бігли дивні світлові розводи. Пальці вчепилися в стіну до побілілих кісточок, волосся сплуталося. Ноги впиралися в підлогу, немов намацали єдину позу рівноваги. Трохи торкнися, і все впаде.

– Ашране... – пробурмотіла я з жахом.

Він не відгукнувся, лише вогонь колихнувся – чи то почув, чи то просто жив у якомусь своєму ритмі.

Почувся моторошний, лячний звук, ніби щось всередині нього ламалося, виверталося. Він впав на коліна, продовжуючи впиратися руками в стіну. Здалося, зараз закричить, адже це щось до божевілля болюче, в буквальному сенсі спалює його зсередини.

Але він лише стиснув зуби так, що вони дивом не розкришилися. З рота вирвався глухий, стриманий стогін.

Напевно, зараз найкращий час спробувати втекти. Він навряд чи зможе наздогнати мене.

Я абсолютно точно знаю це, озираюся на вихід... Але замість цього раптом чомусь наближаюся до нього. Торкаюся плеча – воно напружене, немов розпечений камінь. Всередині, в суглобах щось відбувається, і шкіра продовжує розцвічуватися пливучими візерунками.

Вдивляюся, намагаючись зрозуміти – але ні, я ніколи не бачила таких. Нічого подібного не бачила.

Підношу до його губ флягу – і він робить кілька жадібних ковтків. Змочую свою долоню, кладу йому на лоб – і вода з шипінням випаровується.

Він трохи піднімає голову, ловить прохолодні дотики, і я знову і знову змочую. Обтираю палаюче обличчя.

– Що відбувається? – бурмочу, коли його починає колотити. – Що з тобою? Розкажи мені. Будь ласка.

Він мовчить, не впевнена, що взагалі чує мене, і вже точно навряд чи здатний зрозуміти і усвідомити сказане. І я продовжую щось бурмотіти, витирати обличчя. Навіщось обіймаю ззаду за плечі, притискаюся грудьми до його спини. Напевно, думаю, що так його перестане колотити. Але те, що з ним відбувається, набагато сильніше – і нас колотить разом, і я не можу відпустити його. Просто не можу.