6-2

Ще одна мить, укол, розряд. І все зникло, ніби й не було нічого. Лише примарилося.

Старий сирий занедбаний сарай. І тільки пальці горять, поколюють, переконуючи, що мені не привиділося.

Що це? Що тут відбувається?

У мене, звичайно, була найкраща освіта. Але нічого подібного вчителі мені не розповідали. Це... явно з забороненої магії, якої мене не вчили! Використання якої суворо карається.

У що вплутався Ашран?

Я навіть мимоволі торкнулася обрізаного пасма, здригнувшись. Який ритуал він збирається провести? Які вже провів?

Це ж... це ж явно живі істоти! Хто? Чому вони тут? Їх якимось чином замкнули?

Хто б і для чого не тримав нещасних, мені відчайдушно захотілося їх звільнити.

Адже я теж полонянка. Нехай у мене і трохи більше свободи пересування.

Кілька миттєвостей я боролася з бажанням пустити магію, знову намацати невидиму схованку.

А раптом Дорейн відчує? Ймовірно, його я і помітила, коли приносив сюди нову кульку.

Зітхнувши, я безшумно вийшла назовні, зачинила двері.

Я повернуся сюди. Розберуся, що тут коїться. Якщо знадобиться, приведу королівських магів.

А зараз краще піти в дім, поки мене не почали шукати.

Обережно намацуючи поглядом зарослу стежку, я все ж не змогла відмовитися від думки ще раз поглянути на хвіртку. Раптом магія Ашрана ще там і так само випустить мене? Я вже не буду втрачати час, помчу хоч до самого Урівіля без зупинки.

Коні, до речі, були вже розпряжені, хтось насипав їм вівса і налив води. Не так просто буде помчати, навіть якщо прохід відкриється.

Обійшовши будинок, я зиркнула на освітлене вікно кухні, але заходити на терасу не стала. Пішла далі, проте приглушені голоси змусили завмерти. А потім рухатися повільно, тримаючись тіней.

– Зрозумів, – тихо промовив Дорейн, чомусь з-за хвіртки. І додав несподівано м'яко: – Дякую.

Не встигла я здивуватися, навіщо їм виходити з двору, як відповів інший голос. Зовсім не Ашрана. Голос, який ввів мене в ступор:

– Дякую в кишеню не покладеш! – буркнула... Лілі!

Це... це щось неймовірне! Може, я помилилася?

Задзвеніли монети, а я, забувши про обережність, кинулася до огорожі. Якраз встигла помітити коричневий капелюшок.

І ледь не зіткнулася з господарем будинку, що саме заходив. Той з подивом підняв брову, утримавши мене за плечі.

– Які у вас справи зі злодійкою?! – вигукнула я, ледь не задихнувшись від обурення. Місячний попіл, у що я встряла! Додому хочу!

– Вона щось у тебе вкрала? – уточнив Дорейн, кинув насторожений погляд на ганок, куди якраз вийшов Ашран.

– Сережку, – зітхнула я. І на мовчазний вимогливий погляд додала: – Продати хотіла, але ювелір одну не взяв.

Чоловіки переглянулися.

– Погані справи, – похмуро констатував Дорейн. – Інформація могла вже просочитися. Вам потрібно їхати негайно.

Ашран кивнув:

– Збирайся, Міріель. Доспати не вийде.

Е... схоже, мені варто було промовчати. Трохи відтягнути час і, можливо, мене знайшли б! Сподіваюся, батьки з нареченим.

– Навіщо нам в Др'орувір? – не зрушивши з місця, склала я руки на грудях.

Чоловіки знову переглянулися.

– Справи, – не менш похмуро промовив Ашран.

– Та у нас же постійні сутички з драконами! – не витримала я. – Хто нас туди пустить? Захоплять на кордоні і навіть імен не запитають!

– Не захоплять, – твердо промовив Ашран, спускаючись з ганку. – Я запрягаю коней, забери речі. Можеш перекусити, якщо хочеш, але швидко. На кухні хліб, сир і окорок.

На кухню я дійсно заглянула. Не за їжею – перевірити, а раптом та дивна кулька все ще там?

Але на столі стояла лише їжа, я відщипнула трохи хліба, сиру і м'яса, налила води з бідона. І замислилася.

Ашран явно зв'язався з якимись покидьками.

Може, йому потрібна допомога?

Ні. Я не повинна співчувати, він мені ніхто! У мене є наречений.

Він... міг би поводитися інакше. Хоча б просто все пояснити. Шкрад, як же я обманулася в ньому!

Прикривши очі, я спробувала згадати карту. Де найближче місто з таверною, яка належить моїм батькам? Тільки так я зможу передати їм звістку.

Коней всього два, сподіваюся, Дорейн з нами не ув'яжеться.

Він дійсно лише проводив нас за хвіртку. Як же не хотілося залишати його з цими дивними живими грудочками, які так тягнулися до мене, так просили допомоги!

Місяць сріблив дорогу, і в його світлі мені все ввижалося «Наша... Звільни...».