6

Чому я не втекла одразу ж! Вже була б в іншому місті!

Смикнувшись, я спробувала повернути вирізку назад. Але в цю мить двері кухні відчинилися.

На порозі виник він. Мій кошмар. Зрадник і брехун.

Той, хто вирішив мене продати.

Побачивши, що я тримаю в руці, посміхнувся похмуро.

– Міріель.

– Як ти міг? – пробурмотіла я.

– Розумієш тепер, чому я тебе забрав?

– Ти вирішив розбагатіти, продавши мене?!

Кілька миттєвостей настільки пронизливого погляду, що я мимоволі зіщулилася. Обійняла себе за плечі.

– Такої ти думки про мене?

– А якої я маю бути про тебе думки? Ти... зрадник! Бездушний, безчесний, безпринципний... так, мерзотник!

Сказала. Не те щоб мені стало легше, навпаки, ще сильніше стало колотити. Але як же давно я мріяла висловити йому все, що думаю про його зраду.

– Не переймайся, тобі недовго залишилося мене потерпіти, – і знову посмішка, така холодна, чужа.

Видихнувши, я на мить заплющила очі. Потім поглянула на нього:

– Ти ж знаєш. Батьки дадуть більше... – я осіклася.

Ось тепер його очі спалахнули такою... ненавистю? Люттю? Що всі слова просто застигли на язиці.

– Не сумніваюся, – він все ж впорався і з обличчям, і з голосом. Прозвучало сухо. І так холодно, що я знову зіщулилася.

– Ти повинен був показати це моїм батькам! Нареченому! – крикнула я в надії достукатися.

– Гадаєш, вони скасували б весілля?

– Посилили б охорону! – ще трохи, і від наших поглядів іскри сипатимуться! – Мій наречений – королівський гвардієць, драконячий вершник! Вже він зумів би знайти того, хто за цим стоїть! А ти... ти хочеш і викуп отримати, і нагороду? Тому не позбувся мене одразу?

Ашран скрипнув зубами, підвівся був, щоб відповісти, але в цю мить з кухні пролунав стукіт посуду. Ашран глянув у той бік, я здригнулася:

– Хто там?

– Вибачте, не хотів заважати, – двері відчинилися ширше, на порозі з'явився ще один молодий чоловік.

І я впізнала його!

Я не могла визначити, чи його образ примарився мені в кріслі і на вулиці. Занадто розмитими вони були, занадто швидко зникали.

Але саме йому Ашран передавав мою весільну сукню! І локон волосся, напевно.

Вони спільники? Він відправив сукню в якості доказу, що я у нього? Або це той, хто, власне, і зробив замовлення, платить за мою смерть?

Але чому? Я його вперше бачу!

– Дозвольте представитися, Дорейн, – як ні в чому не бувало промовив незнайомець. – Господар цього будинку.

Ну... на людину, яка потребує крісла на колесах, він ніяк не був схожий. Швидше навпаки – від нього так і віяло силою, і фізичною, і магічною. Довге темне волосся, широкі плечі, сині очі, посмішка, що напевно зводить дівчат з розуму.

Мені ось цікаво, а де ж справжній господар?

Увагу привернуло світло позаду нього. На кухонному столі, в дивному дерев'яному футлярі лежав якийсь сяючий не те камінь, не те щільний згусток.

Помітивши, куди я дивлюся, Дорейн підійшов до нас і прикрив за собою двері.

– У вас є ще трохи часу поспати, – промовив.

Я кинула гнівний погляд на Ашрана – той стояв стиснувши зуби і продовжував вилискувати очима.

– Мені потрібно відлучитися, – буркнула я, кинувшись до виходу.

Не те щоб дійсно було дуже потрібно в окрему будку, але я раптом відчула, що задихаюся. Не можу перебувати в будинку з цими... цими... двома.

Зробила коло по двору, машинально придивилася до огорожі. Може, вона знову мене випустить?

На мій подив, охорона виглядала зовсім інакше – ніби хтось влив у неї кілька літрів магії, посиливши на порядок!

Відволік тихий шурхіт. На мить здалося, знову промайнула постать – але чи то привид, чи реальна людина, в темряві було не розібрати.

Зачаївшись під деревом, я намагалася придивитися. У тому боці щось виднілося – здається, господарські будівлі. Ймовірно, раніше там розводили домашню живність або зберігали припаси.

У якийсь момент у невеликому віконці однієї з будівель промайнуло світло. Озирнувшись, я обережно рушила туди.

Ніяких постатей не було видно, лише світло розгоралося все яскравіше, ніби навіть крізь дерев'яні стіни просвічувало. Обережно, залишаючись насторожі, я наблизилася. Відчинила двері, які замикалися на дерев'яну поворотну засувку.

Всередині було темно, порожньо, повітря наповнював легкий запах, який нагадував, що колись тут тримали худобу.

Зупинившись, кілька хвилин я вдивлялася в темряву. Намагалася зрозуміти, що це було за світло. Звідки. І взагалі, навіщо я сюди прийшла.

І раптом попереду замерехтіл дивна примарна стіна. Ніби виткана з магії. Ніби... якась потаємна схованка раптом стала чомусь видимою.

Цікаво, вона належить новому господареві? Або тому, з крісла?

Зробивши крок, я простягнула руку, торкнулася цієї примарної сяючої стіни.

Тонкий розряд магії копнув пальці, проник крізь стіну. Пелена впала, відкриваючи десятки вогняних кульок, схожих на ту, що я помітила на столі в кухні.

– Наша... – почулися шепоти, посилюючись, огортаючи мене. Я не могла розрізнити голоси, навіть не була впевнена, що чую саме слова – але вони кружляли навколо, вібрували, кликали.

– Допоможи... звільни... – долинало звідусіль, до мене ніби тягнулися промінчики – але магічна стіна міцно утримувала їх, не даючи вирватися.