2

Втім, драконів видно не було, а особи, які проступали з тіней, викликали дедалі більше побоювання. І неприязні.

Криві носи, м'язисті руки вкриті скабрезними малюнками. В одного пов'язка на оці, в іншого борода дуже недоглянутого вигляду.

Третій у штанях не за розміром, у четвертого чоботи явно зняті з гвардійця, з гербом королівства на халявках.

Розбійники. Ще й смердять. Милися б хоч для того, щоб не бути поміченими раніше часу!

– Віддай дівку, – ліниво колупаючи в зубах загостреною скіпкою, промовив бородатий.

– Ідіть повз, – похмуро відповів Ашран, пригальмовуючи попереду мене.

Чоловіки непристойно заіржали.

– Чуєш, ти, сосунок, – поблажливо пирхнув одноокий. – Сходи-но ти сам мимо. Дівка наша.

Чоловік осікся, дивлячись на дещо у руках Ашрана.

Мені видно не було, але зуб даю – мій колишній наставив на бандитів щось із свого сімейного арсеналу!

– Зброя Радарон! – з повагою булькнув той, у чужих чоботях.

Навіть у такій глушині його знають. Адже ходили чутки, ніби зброя з їхньої сімейної майстерні втратила свої властивості, перестала працювати якісно!

Але лише чутки. Досі он діє. І в далині від столиці нашого королівства як і раніше відома.

– Вона все одно тобі не допоможе, – тихо промовив п'ятий, без відмітних знаків.

Щось у його голосі здалося невиразно знайомим, але я так і не змогла зрозуміти, що.

– Міріель, залишайся на місці, – тихий, твердий наказ. У напруженій ситуації Ашран завжди змінювався, ставав різким та зібраним.

Швидкий погляд назад – переконався, що я не намагаюся сперечатися. А потім зісковзнув з коня і ринувся вперед, вихор закрутив усе навколо, його рухи зробилися майже непомітними, настільки швидкими стали.

Ого! Коли тільки встиг так змінитись!

Звичайно, він з дитинства вчився битися, як син відставного гвардійця. Навіть подумував сам на службу поступати. Але батьки на той час вже організували сімейну збройову крамницю і хотіли, щоб Ашран продовжив їхню справу.

Іноді я спостерігала за його тренуваннями і кілька разів навіть напросилася взяти в них участь. Мене теж навчали захищати себе, хай і не як воїна.

Але ніколи раніше він не рухався так! Наче напився орочого зілля для вивільнення всіх резервів організму!

У темряві світилися розчерки клинків, чіткі та геометричні. Спалахували відбитим світлом зірок, але встигнути відреагувати здавалося неможливим.

Мужики явно теж нічого подібного не очікували. Кілька миттєвостей ще намагалися махати руками, але швидкість у союзі із заговореними кинджали завершила все за лічені миті.

Двоє залишилися стогнати на дорозі, двоє намагалися відповзти у різні боки. Ще один, той дивний, схоже, скрився раніше.

Ашран сповільнився. Тяжко дихаючи, відкинув сплутане волосся назад. Обвів поглядом поле бою. Подався слідом за тим, який сховався, але зупинив сам себе. Обернувся.

– Ціла? – його груди важко здіймалися. Схоже, він справді розтратив багато сил.

Щось було негаразд. Ніколи раніше він так швидко не втомлювався. Втім, ніколи раніше й не витворював... такого.

– Що з тобою? – не втримавшись, пробурмотіла я.

Губ торкнулася знайома іронічна осмішка.

– Зі мною все гаразд, ... герцогиня.

Не міг не вколоти!

Вирівнявши подих, він озирнувся у пошуках мішечка з їжею. Але той виявився втоптаний у багнюку, булочки з копченостями розсипалися, розкришившись.

Приховуючи розчарування, Ашран повернувся до коня. Поплескав його по спині:

– Молодець, не злякався, – шепнув.

Після ривком скочив у сідло, кинув на мене погляд:

– Тримайся поряд, Міріель. Мені не хотілося б везти тебе силою.

– То відвези мене додому, – буркнула я.

– Ні, – відрізав Ашран, рушаючи з місця.

Дорога залишалася пустельною, ми їхали мовчки. Одного разу нас обігнав вершник, та ще раз назустріч проїхала карета, але це вже під ранок.

Іноді вдалині виднілися вогні селищ, проте дорога лежала осторонь них, і Ашран нікуди не заїжджав. Мовчав, сидячи з неприродньо прямою спиною, і на запитання відповідав односкладово.

Та я й сама втомилася з незвички – мої кінні поїздки зазвичай обмежувалися невеликими прогулянками парком нашого маєтку. Тому до того часу, коли сонце почало господарювати на небосхилі, я все собі відсиділа і відбила і мріяла лише про те, щоб кудись упасти.

– Сюди, – нарешті порадував Ашран, повертаючи до невеликого містечка.

Неприродньо блідий, зі стиснутими зубами, він ніби відгородився невидимою стіною, за яку я не ризикувала заглядати.

Запитувати нічого не стала. Мовчки повернула за ним.

На великому дерев'яному покажчику над дорогою значилося «Ейвіль». Дивно, що не просто на кордоні. Вже якщо Ашран хотів швидше вивезти мене з королівства Саріна, логічніше було б переміститися одразу до кордону.

Дивно все, не розумію, що він задумав. Що взагалі відбувається?

Навіщо йому я.

Ейвіль зустрів нас затишним димом із труб, криками півнів та гулом раннього ринку. Я намагалася запам'ятовувати дорогу та помічати деталі – лавку ювеліра, наприклад. Здам щось із прикрас, будуть гроші найняти екіпаж. А раптом тут ще й портал можна роздобути? Головне від супутника втекти.

Ашран їхав так, ніби не раз бував тут, хоча за час наших колишніх побачень жодного разу не згадував ні про Ейвіль, ні про Др’орувір .

Але, схоже, я взагалі нічого про нього не знала, засліплена своєю закоханістю.

Інша справа Кьорк. З ним ми проводили багато тихих, затишних вечорів. Він терпляче слухав мої виливи і завжди залишався поряд. Підтримував, заспокоював та веселив. Я й не помітила, як перестала страждати і згадувати, як почала отримувати задоволення від розмов та рідкісних цнотливих поцілунків.

А іноді й не дуже цнотливих. Він так дивився на мене, так мене хотів!

– Як же важко чекати, моя Мірі, нумо швидше одружимося, – хрипко шепотів на вухо, мимоволі заражаючи і мене своїм бажанням.