Розділ вісімнадцятий. Останній.

Йому слід було передбачити все. Як він міг припустити, що в Міли з ним може бути спільне майбутнє? Адже він розбив її життя.

Андрій виволік з шафи сумку й жбурнув її на ліжко. Принаймні, можна втішатися тим, що вона не вийшла заміж за Ростислава, – єдиний позитивний результат з усього, що сталося протягом останньої години.

Решта – справжня трагедія. Що змусило його зізнатися Мілі у своїх почуттях у такий незручний час? Треба було зачекати, поки вона заспокоїться і зрозуміє, який важкий вибір він мав зробити. Тепер такий момент для них навряд чи настане.

Андрій кинув бритву в сумку і востаннє оглянув кімнату, щоб переконатися, чи не забув він чогось. Ні, нічого. Більше вдома йому нема що робити.

Задзвонив телефон. Андрій швидко схопив його. Ні, це не Карп, ні Дмитро й не Діна. Незнайомий номер. Мабуть Ростислав – любить він таку дурнувату конспірацію… Та пішов він. Треба було набити йому пику… Але нічого, він своє отримає. Вже сьогодні. І це буде тільки розминка.

Настав час повертатися на корабель і братися до роботи. Лише робота дає відчуття надійності.

Він викликав таксі.

Андрію не вірилося, що одним махом він занапастив весілля і втратив Мілу. Ця думка краяла його серце. Не було сенсу залишатися. Біль, побачений ним в очах Міли, сказав йому більше, ніж її жорстокі слова.

Вона ясно пояснила своє ставлення до нього. Йому немає місця у її житті!

Взявши сумку, він підійшов до дверей. 

Міла знайшла Ростислава біля альтанки. Репортери пакували свої камери та мультикоптери, тож йому вже не треба було зображати вбитого горем нареченого.

Вона вперлася руками в боки.

– Дай мені номер його мобільного.

Ростислав здивовано дивився на неї.

– Чий номер?

– Ти знаєш чий. Андрія Когана.

– Господи! Звідки ж мені знати? – Він опустив очі.

Міла прикусила нижню губу.

– Я зараз підійду до репортерів. І мені чомусь здається, що я зможу розповісти багато цікавого. Усі ЗМІ будуть смакувати подробиці…

Ростислав приголомшено дивився на неї. Уява швиденько змалювала йому наслідки її слів.

– Все скінчено, Міла. Дай йому спокій,— промовила Єва, яка нечутно підійшла до них.

– Говори, Ростиславе! – Не звертаючи на неї уваги, наполягала Міла. Вона читала по блідому обличчю Ростислава, немов по розкритій книзі, і нічого не бачила, крім переляку. – Мені треба сказати йому пару теплих слів на прощання.

Ростислав явно відчув полегшення. Він продиктував номер Андрія, і Міла відразу набрала його, щоб бути переконаною, що Ростислав не надурив її.

– Ніхто не бере слухавку… Може ти дав не той номер?

Ростислав криво посміхнувся.

– Боже мій, навіщо це мені? На, дивись. – він сунув їй телефона під самісінькі очі: ім’я і номер – все збігалося…

– Слухай, здається, він мав сьогодні ж летіти наздоганяти свою команду… то може…

Він уважно подивився на Мілу. Та вона все зрозуміла – Андрій схожий на неї, він повернеться на лайнер і спробує забутиcь в роботі.

– Але ж з тобою все гаразд, чи не так? Я знаю, який це для тебе удар, що ти не вийшла за мене заміж, але...

– Прощавай, Ростиславе! Я дуже сподіваюся, що ти з лишком отримаєш усе, чого заслуговуєш.

– Дуже дякую, Міла! – Ростислав сліпуче посміхнувся. Схоже він не дуже зрозумів зміст її фрази…

Міла схрестила пальці на удачу. Вона молилася, щоб Ростислав отримав за заслугами… і навіть більше.

Міла поспішала в таксі до аеропорту – це єдиний шанс перехопити Андрія. У вікно машини вона бачила, як величезний літак злітає у повітря. Намагаючись заспокоїтись, вона глибоко дихала. Аби тільки не запізнитися! 

Міла кинула таксисту гроші і помчала до будівлі аеропорту. Зал для пасажирів, що вилітають міжнародними рейсами, був повний.

У вухах в неї шуміло, вона задихалася. Надія танула. Сльози пекли їй очі, коли вона, повертаючись на всі боки, вдивлялася в натовп пасажирів. Поступово вона усвідомлювала марність своїх пошуків, і біль стиснув її серце. Все… Андрій полетів!

Міла попрямувала до виходу.

Раптом вона завмерла. Андрій сидів у кріслі, тримаючи в руках якийсь рекламний  буклет. Серце Міли шалено забилося. Щоб заспокоїтись, вона глибоко вдихнула і видихнула, потім підійшла до нього.

– Котра година?

Його руки здригнулися і буклет впав на підлогу. Але Андрій не звернув на це уваги – він дивився на Мілу, не вірячи своїм очам.

– Я ж зараз не гола, правда? – ледь посміхнувшись, вона опустила очі.

– Міла! – глухо промовив Андрій. – Що ти тут робиш? – Посмішка, що було з'явилася на його обличчі, швидко розтанула. – Ти цілком доступно пояснила мені, як ти до мене ставишся. Я поважаю твої почуття, тож відлітаю. Не хвилюйся, більше ти мене ніколи не побачиш.

Міла схрестила руки на грудях.

– Саме тому я тут. Маю невелику проблему.

– Яку ж?

– Я хочу бачити тебе. – Вона засяяла. – Я хочу бачити тебе завжди. Поруч із собою.

Андрій підняв з підлоги буклет і поклав його на сусіднє крісло.

– Чого це ти раптом захотіла цього?

Міла схилилася до нього. Її груди стиснуло, немов лещатами. Час! Потрібно ризикнути і поставити на кохання. Усі її тривоги зникли, коли вона зазирнула в чарівні темні очі. Вона побачила в них те саме почуття кохання.

– Бо я хочу дати нам шанс.

– Чому я маю вірити тобі? – Прошепотів Андрій.

Мілі вдалося засміятися.

– Андрій, тепер мені відомі всі факти, але я не взяла до уваги одну дуже важливу обставину.

– Яку ж? – обережно спитав він.

– Те, що я люблю тебе, Андрію. І я готова на все, аби не втратити тебе. – Від визнання, яке вона зробила чоловікові, який змусив її відчути всю повноту життя, радість теплою хвилею наринула на неї.

– Міла! – Він простягнув до неї руки.

Вона без вагань стиснула їх.

– Я тебе люблю, – повторила Міла.