Розділ чотирнадцятий

Андрій засовався на стільці і кинув стурбований погляд на двері. Потім він глянув на годинника. Куди, чорт забирай, дівся час? Вони стоять тут вже цілу вічність.

Він має залишатися на посту. Не може бути й мови про те, щоб втекти, якщо він хоче, щоб у їхньої компанії було майбутнє.

Міла має знати, що робота для нього – на першому місці. Звичайно ж, він скористався цим приводом, щоб залишити її на деякий час, але тепер він придумав, як зробити зізнання. Як розповісти їй, навіщо він її провокував. Міла зрозуміє, коли він скаже їй, що не мав виходу. Йому довелося піти на обман, щоб врятувати свою команду. Міла обов'язково зрозуміє.

Він розривався. Йому треба знайти її зараз. Іти до неї. Все залагодити. Андрій подивився на двері. Це його обов'язок.

Він потер очі. Про що завжди говорили їхні батьки? Вони побралися після першої зустрічі. У них було кохання з першого погляду. А чи було насправді?

Хтось підсунув йому чашку кави.

– Пане, я віддав вашій панянці квиток і все інше. Як ви просили.

Андрій різко підняв голову.

– Що?

Молодий моряк по-військовому витягнувся.

– Я виконав ваші накази: отримав інформацію щодо рейсів, забронював квиток, сплатив його за вашою кредитною карткою та все передав леді.

Андрій перевів дух.

– Вона пішла?

– Так, пане Коган. – Молодик вирішив, що тепер не завадить й посміхнутися. – Я сам провів її.

Міла пішла, не сказавши йому жодного слова. Андрій розправив плечі. У грудях причаївся біль.

Моряк кашлянув.

– Не турбуйтесь, пане Коган. Від вашого імені я побажав їй приємної подорожі.

Андрій скривився і скуйовдив волосся.

– Дякую, друже. – Він напружився. Міла, мабуть, подумала, що він вирішив якнайшвидше позбутися її. Прокляття!

Він підвівся з-за столу і стояв, дивлячись в ілюмінатор, доки його кава зовсім не охолола. Усі комп'ютери знов працюють. Система приведена до ладу і перезавантажена. Карп та Дмитро перевіряють наявність будь-яких відхилень. Але причину збою так і не виявлено, як і на “Полярісі”...

Андрій намагався впоратися зі своїми почуттями. Йому так хотілося захистити Мілу від Ростислава... Чому, чорт забирай, він дозволив їй піти?

В каюту війшла Діна.

– Вже сумуєш? – тихо запитала вона.

Він не обернувся. При думці про Мілу і про те, що він втратив її, у нього стало важко на серці.

– Ти бачила, як вона пішла?

Діна підійшла до нього.

– Чомусь вона не виглядала щасливою. Що ти зробив їй?

Андрій важко припав до стіни.

– Краще спитай, чого я не зробив.

Діна взяла його під руку.

– Ну добре. Ти все зіпсував. Питання, що тепер тобі робити.

Він випростався. Діна права. Ще не кінець. Він з тугою поглянув на місто. Аеропорт десь там.

Зійти на берег дуже легко, але він має виконувати свою роботу. Що зміниться, якщо він наздожене її і розкаже правду? Вона не зрадіє, коли дізнається правду. Він збрехав їй, сказавши, що провів з нею ту нещасливу першу ніч.

Ніколи в житті він так не жалкував про свою брехню. Чи погодиться Міла вислухати, чому він так зробив?

Він також не міг допустити, щоб Ростислав повідомив замовникам і відповідним службам правду про те, що насправді сталося з системою керування “Полярісу”. Міла має зрозуміти, адже тоді б він занапастив би свою команду...

Андрій повернувся до комп'ютерів. Часу ще багато. Міла зізнається Ростиславу про події першої ночі, і весілля не буде. Може, через кілька місяців, коли все вляжеться і її переживання вже не будуть такими гострими, він випадково зустрінеться з нею.

Андрій усміхнувся і злегка розслабився. Отже, план готовий. Дати їй охолонути, а потім непомітно проникнути в її життя. Він розправив плечі. Працювати день і ніч – ось вирішення його проблеми.

Намагатися забути Мілу було так само неможливо, як намагатися надовго затримати подих. Її образ переслідував його, і Міла, як і раніше, володіла його думками, коли лайнер покинув Спарту і вийшов у море. Андрій божеволів. За іронією долі, після відходу від Спарти комп'ютери поводилися бездоганно. Усі несправності у новій системі усунуті. Для команди найгірше вже, мабуть, позаду, чого не можна сказати про нього. Він хотів би повністю зануритися в роботу, щоб не думати про неї.

Андрій уявив, як Міла, приїхавши до Каламати, сідає на літак, який відносить її за хмари – геть від корабля і від нього – до зустрічі, яка виявиться зовсім не такою, як вона очікує.

Ноги привели його на палубу. Притулившись до поручня, він вдивлявся у берегову лінію – Каламата та її міжнародний аеропорт знаходяться неподалік. Так хотілося зійти на берег і вирушити за Мілою. Але він не зійшов. Нині вона вже вдома.

Він не збирається завдавати їй додаткових неприємностей. Зрештою, вона любить Ростислава, хоч той і недостойний. Остання ніч у їхній каюті...

У Андрія впало серце. Він не міг уявити, що відбувалося у неї в голові. Він чинив на неї тиск? Чи його брехня послужила приводом? Він похитав головою. Безглуздо гадати.

В кишені завібрував мобільний. Номер був незнайомий. Раптом це Міла? Дідько… Вона не знає його номера… Так як і він – її. 

– Слухаю вас, – він затримав подих.

– Коган, – звернувся до нього чоловічий голос, – це Ростислав Колнишевський. Здається, ми маємо невелику проблему.

Андрій зробив видих.

– В чому річ? – різко спитав він, відкинувши видимість ввічливості. Покидьок власною персоною! Що він зробив з Мілою?

– Міла ні в чому мені не зізналася, – крижаним тоном заявив Ростислав. – Ти пам’ятаєш нашу угоду. А оскільки ти, схоже, не виконав свою частину угоди, я, мабуть, вважаю за необхідне зробити телефонний дзвінок якійсь третій особі. Якщо ти мені не допоможеш. Тим більше, твоя команда прокололася вже вдруге…

Пальці Андрія стиснулись в кулаки.

– Навіть не знаю, що я можу зробити, – чорта з два він завдаватиме Мілі біль! Достатньо того, що він уже зробив.