Розділ десятий

Мілі не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що на тій палубі, де Андрій призначив їй побачення, ресторану немає. Периметром йшла бігова доріжка, а посередині стояла огороджена перилами платформа, призначена, як вона подумала, щоб спостерігати чудовий схід і захід сонця.

Міла сперлася на поручень, спостерігаючи за парою відпочиваючих, що намотували кола біговою доріжкою. Тут віяло тишею та спокоєм. Прекрасне місце для зустрічі!

Перед нею, наче синє скло, вкрите візерунками, розстилався неосяжний водний простір, зникаючи десь за обрієм. Але безкрайня гладь моря засмутила Мілу. Вона раптом відчула себе дуже маленькою, і колишнє життя в Києві здалося їй нескінченно далеким.

Годинник заспокійливо блимнув – дванадцять годин п'ятдесят вісім хвилин.

Міла відірвалася від поручня і повільно пішла палубою. Вона не поспішала зустрітися з Андрієм Коганом. Вона мала підозру, що за привабливим обличчям, чудовою фігурою та поведінкою донжуана криється щось більше. І вона зовсім не впевнена, що впорається з тим, що він замислив.

За чотири дні її весілля. Вона має думати про Ростислава! Від хвилювання в неї засмоктало під лопаткою. Міла заплющила очі. У неділю все має піти за планом.

Вона завжди мріяла вийти заміж. Вести нормальне життя. Ночами хтось повинен тримати її в обіймах, оберігаючи від небезпеки. Вона відчуває потребу жити без брехні: брехнею пригощав її Женя, насолоджуючись близькістю з іншою жінкою, і брехали її батьки, що всупереч здоровому глузду переконували Мілу, що життя прекрасне.

Палуба була величезна. Міла йшла повільно. Якась постать замайоріла на дальньому кінці.

Серце її тьохнуло. Андрій! Дивлячись у далечінь, він сидів у шезлонгу з таким виглядом, наче йому більш нема чого робити, окрім того як чекати на неї. Поруч з ним, на червоному пледі, стояв кошик.

Міла підійшла до Андрія. Нерви її були напружені.

Плед, розкинутий для романтичного пікніка, чекав лише на неї. Все було в двох екземплярах: два келихи, дві тарілки, два набори столового приладдя. Ще були квіти біля її тарілки та зовсім невелика відстань між приладдям.

Андрій обернувся.

– Привіт, Міла, – те, як він промовляв її ім'я, тішило вухо. – Подобається?

– Ні. Ви лякаєте мене. – Вона потерла руки об джинси, намагаючись позбутися поколювання в долонях.

– Що ви маєте на увазі? Це? – Він показав на плед. – Дрібниці. – Він струснув головою і невимушено пояснив: – Просто я хочу вибачитися. Це правда. За ту, першу ніч. І за минулу ніч. Я – негідник.

– Ні, – Міла зробила крок назад, – не треба так робити. – Вона з силою, до болю стиснула долоні в кулаки.

У куточках його губ причаїлася посмішка.

– Як? Я нічого не роблю. – Він був, здавалося, сама невинність. – Хіба ви не хотіли, щоб я вибачився? – Його очі притягували та заворожували.

Вона хотіла. І зараз хоче. Відчайдушно хоче. Він повинен зрозуміти, що вона жива людина, яка має почуття, серце, своє життя... Міла перевела дух. Можливо, вона переграла.

– Та-а-к… – сказала вона.

– Отже... – Андрій вказав на плед і на місце навпроти себе, – ви ж не боїтеся, чи не так?

Міла зрозуміла, що означають його слова. Виклик. Трюк, спрямований на те, щоб вона прийняла його вибачення. Як можна звідси втекти? Але внутрішній голос наказував їй залишатися. Незважаючи ні на що.

Міла опустилася на плед і, зустрівши погляд Андрія, вимушено посміхнулася.

– Звісно ж не боюся... Але заради чого усі ці ваші хитрощі?

Його очі блиснули.

– Хіба я не можу бути приємним просто тому, що насправді такий?

Вона провела язиком по губах.

– Дуже, якось… оманливо… З першого ж моменту нашої зустрічі я не можу зрозуміти ані вас, ані цієї… – вона розвела руками, – ситуації.

– З того самого моменту, як зустрів вас... – його очі пронизували її наскрізь, – я був здивований, вражений і спантеличений... – Він глибоко зітхнув. – Може укладемо перемир'я? – Він простягнув їй руку.

Міла з сумнівом подивилася на неї. Якщо вона правильно пам'ятає, руки у нього не лише сильні, а й здатні переконувати. Добре, що та перша ніч не залишилася у її пам'яті. Якби вона згадала...

Ростислав!

Міла кинула погляд на свій палець, де іноді красувалася каблучка – свідчення заручин. Добре, каблучки з діамантом може й не бути, але ж її зобов'язання залишаються. Чому ж вона не думає про Ростислава весь час?.. Для того є пом'якшувальні обставини! Андрій, наприклад…

Не можна сказати, щоб вона порівнювала їх, але... Ростислав високий. Андрій вище. Ростислав худорлявий, а Андрій – суцільні м'язи. Ростислав завжди холоднокровний, спокійний і зібраний. Андрій непередбачуваний та імпульсивний. Ростислав надійний. Андрій... Боже! Про це не може бути й мови!

Андрій з легким зітханням опустив руку.

– Вина? – Він взяв пляшку, і темно-червоне вино полилося у її келих. – Я думав, що ми зможемо поговорити.

Міла відчувала, що розмова не обіцяє їй нічого хорошого. Звичайно, їй хотілося б багато чого дізнатися про нього. Так! Запитань було хоч греблю гати. Проте набагато безпечніше залишатися у незнанні…

– Отже, у вас є кицька Фрося, і ви, як і я, живете у Києві.

Міла похмуро глянула на нього.

– Я не пам'ятаю, щоб говорила вам про те, що мешкаю в Києві. – Думка, що Андрій живе в тому ж самому місті, а можливо, навіть в тому ж районі, дуже стурбувала її. Вона незручно зіщулилася.

Андрій подивився їй прямо в обличчя.

– Мабуть, ви сказали це тієї, першої ночі. В недільну ніч. – І він перевів погляд на море.

– Що ж ми їстимемо? – Міла подивилася на кошик, натякаючи Андрію на своє небажання говорити про ТУ ніч. Його низький голос і тепла посмішка робили її надто вразливою для такої розмови.

Відтворення подій тієї ночі з усіма подробицями буде згубним для неї. Їй і так важко впоратися із своїми фантазіями про те, чим вони з Андрієм тоді займалися.