Розділ другий

Андрій Коган вийшов з кімнати й грюкнув дверима. Як, чорт забирай, він вплутався в таку авантюру?

Швидко йдучи коридором, він розмірковував над тим, як іноді буває неприємно говорити жінці про те, що вона переспала з ним. Він відчував докори сумління. Але – сталося, як сталося. 

Чоловік у чепурній синьо-білій уніформі звернувся до нього:

– Пан Коган? На вас чекають на містку.

– Вже йду.

Він глянув на годинника. Робота! Андрій втягнув у себе свіже морське повітря: “Зосередься на роботі! Вона важлива для тебе, ти знаєш її, і тут ти в безпеці”. Але його думки чомусь уносять його в зовсім іншому напрямку...

У неї темне волосся, майже такого саме кольору, як і в нього. Ніжна, лілейно-біла шкіра зі слідами розмазаного макіяжу також не промайнула повз його увагу. А ще магнетично сяючі зелені очі… Вони захопили його зненацька. Очі… та груди…

Він запустив руку у своє густе волосся й прискорив ходу, придушивши бажання, що раптом виникло у нього від згадки про її біле, безсоромно оголене тіло, яке вона зранку намагалася цнотливо прикрити простирадлом. Навіщо він це зробив? Вона виглядала такою вразливою, такою стривоженою і зовсім розгубленою. Чорт! Дуже добре знайомий біль докорів сумління стиснув його серце. Андрій зітхнув – так і має бути. Але інакше з нею він вчинити не міг…

Місток океанського лайнера був вершиною технічної досконалості. Андрій не зміг стримати вдоволеної посмішки. Його компанії доручили провести повну автоматизацію корабля новітніми пристроями та системами – такого великого контракту вони ще ніколи не укладали!

– Я радий, що ви прийшли, пане Коган, але відплиття ви, на жаль, пропустили.

– Знаю, мені дуже прикро, але я займався іншими, доволі важливими справами... Тож, як воно пройшло? – Андрій кинув поглядом по безмежному морському горизонту, що розстилався перед ними, а потім подивився вниз, на ніс величезного лайнера.

– Гладко, як по маслу. Голки не підточиш, – посміхнувся капітан, він явно був задоволений.

Андрій теж відчував неабияке задоволення. Його команда керувала усіма підготовчими процесами і забезпечила бездоганний вихід судна з порту у відкрите море.

Він обходив термінали, уважно розглядав обладнання, встановлене його компанією, і заглядаючи через плече операторів, читав показники приладів на моніторах. Лайнер мав повністю інтегровану систему керування, і Андрій пишався тим, що вони створили, а також усім тим, чого вони досягли за останні десять років.

Андрій гукнув Карпа, високого, сильного чоловіка, який виглядав би доречніше за кермом, скажімо, Харлея, аніж за панеллю керування.

– Де Діна?

Карп підкатав рукава, з під одного з яких винирнуло татуювання – червоно-чорна кобра.

– Палуба "С". Відділ безпеки. Там якийсь збій.

Андрій кивнув і посміхнувся. Діна легко розбереться із проблемою. Він теж може розібратися, тому що це – його робота, яка чомусь завжди передбачуваніша, ніж його особисте життя.

У його пам'яті знову спливла ранкова зустріч у всіх подробицях… Можливо, він зміг би навіть забути про те, що сталося минулої ночі, якби не біль та нерозуміння в очах тієї дівчини. Її беззахисність краяла його серце.

Андрій сів і зосередив свою увагу на поточній роботі. Щоб заспокоїтись він глибоко вдихнув. Тривожитися нема про що. Усе скінчилося. 

Міла, притиснула пальці до скронь і притулилася до дверей. Вона дивилася на розкиданий кімнатою одяг.

Дихай, просто дихай, Міла. Без паніки. Можливо все зовсім не так, як здається. Можливо, все це так підлаштовано. Адже її дівчата та хлопці на роботі завжди раді покепкувати один з одного – ха-ха-ха… Міла окинула поглядом кімнату. Тиша важким тягарем тиснула на неї. Ні, їй чомусь зовсім не весело.

Вона здригнулася. Наринули спогади. Перше юнацька сильна захопленість у школі. І жорстокий жарт, пов'язаний з ним.

У чотирнадцять років Міла була легкою здобиччю, бо ні від кого не приховувала своїх почуттів. Усі знали, що їй подобається один хлопчик. І дівчата, згрудившися на перерві в купку, обговорювали захоплення Міли. Перешіптувалися вони і за обідом. Міла знала, що в неї немає шансів, бо він подобався геть усім дівчатам, а вона була дуууже далека від досконалості: в неї круглі щоки і по-дитячому гладенька фігурка.

Валентинка, яку вона знайшла у своєму рюкзачку, хоч і була зроблена доволі грубо, але  недбалі каракулі у ній розповіли їй про все. Вона йому подобається! Її серце тремтіло від щирої дитячої надії. Він зустрів її та попросив бути його подружкою. Наївна дівчинка погодилася, повіривши кожному його слову. Але її роман був недовгим… Через десять хвилин Міла побачила, як він сміється з неї, оточений іншими учнями.

У неї стисло горло… 

Міла підняла руку і подивилася на зап'ястя. Куди, чорт забирай, подівся її годинник? А мобільний?

На столі блимали цифри електронного годинника. Десять тридцять.

Міла перевела погляд на стелю. Весь її розклад порушено! Що подумають про неї під час зустрічі о дев’ятій? А о десятій? Звісно, не те, що вона та її співробітники – зразок пунктуальності, якою вона так пишається. Її консалтингова фірма, яка займається питаннями тайм-менеджменту, перетвориться на посміховисько, якщо її персонал не буде на висоті. Дідько! 

Підлога хитнулася в неї під ногами. Міла змахнула руками, намагаючись зберегти рівновагу. Або вона все ще п'яна, або кімната рухається.

Кімната невелика. Швидше за все, вона в якомусь невеликому і не дуже дорогому приморському готелі, судячи з панельної обшивки стін та мінімалістичного меблювання.

Міла підійшла до вікна. Вікно велике та щільно зачинине. Високо вгорі видно блакитне небо, а внизу хлюпає вода. 

Перед нею розкинулося море.

Боженьки! Вона ще на кораблі!

Міла притиснула долоні до холодного скла ілюмінатора. Їй хотілося вдихнути морське повітря, щоб освіжитися і розібратися в усьому.