Розділ перший

Поза всяким сумнівом, вже наступив ранок. Міла хотіла розплющити очі, але яскраве сонячне світло нестерпно різало очі. Боже мій, що вона пила вчора ввечері?

Вона щільно стулила повіки і, натягнувши на себе м'яке покривало, спробувала відліпити язика від піднебіння. Яка гидота…

Хтось кашлянув. Голос низький, чоловічий.

Міла посміхнулася. До весілля залишився лише один тиждень. Вона виходить заміж за Ростислава, розумного, честолюбного Ростислава. Зараз, мабуть, хвилин двадцять восьмої. Він збирається на роботу: ретельно зачісує рудувате волосся, здуває порошинки зі свого костюма від Хьюго, вибирає відповідну шовкову краватку і, нарешті, акуратно вкладає свої папери в чорний дипломат. Вона має проводити його.

Міла обережно розплющила очі й подивилася на подушку, де зазвичай вона бачила голову свого нареченого. Замість голови Ростислава лежала троянда – свіжий, чудовий червоний бутон, який тільки-но почав розпускатися.

Вона відчула солодкий аромат прекрасної квітки та посміхнулася. Зовсім не схоже на Ростислава, адже він ніколи не відрізнявся романтичністю. Міла провела рукою по м'якій подушці і торкнулася ніжних пелюстків троянди.

– Гм-гм… – Міла прочистила горлянку, й прошепотіла – котра зараз година? 

– Ви прокинулись? Дуже добре!

Міла заціпеніла. О боже! Це ж не Ростислав! Абсолютно незнайомий голос – нижчого тембру і з хриплими нотками... Вона сіла. Від різкого руху до горла підступила нудота.

У ногах ліжка стояв незнайомець. На вигляд йому було років тридцять із чимось. Біла сорочка, що облягала широкі плечі, була заправлена в чорні штани, і робила акцент на повній відсутності зайвого жиру на животі. Пасмо темно-каштанового волосся недбало падало на лоба, темні очі… Гарне обличчя.  Великі руки з широкими долонями. Він притиснув великий палець до губ, ніби намагаючись придушити посмішку.

– Хто?.. – задихаючись, сказала Міла. – Хто ви, чорт вас забирай?

– Андрій Коган. А ви хто?

Його недбалий тон покоробив її. Міла окинула поглядом кімнату. Вона не у себе вдома! І не в будинку Ростислава… У неї стіни ніжно-рожеві, а у Ростислава – сліпучо-білі. Тут же ж вони якогось неймовірного лимонно-бежевого кольору. Меблі сучасні, а віконні рами поєднуються з кольором стін.

– Я заблукала...

– ...голяка! – продовжив незнайомець.

Міла опустила очі. Так і є! Вона схопила простирадло й поривчасто підтягла його до підборіддя. Її щоки запалали, а думки шалено заметушилися в голові. Чому на ній нічого немає? Вона завжди спить у нічній сорочці. Завжди!

– Де Ростислав? – ледь чутно спитала вона.

Чоловік здивовано підняв брови.

– Хто???

Міла ламала голову, намагаючись знайти якусь відповідь чи поставити запитання, але голова працювати не хотіла. Тягнучий біль у животі також не дуже допомагав сконцентруватися…

– Що я тут роблю?

– Мені здається, це зрозуміло й без пояснень. – Незнайомець глибоко зітхнув і сором'язливо опустив очі долу, ніби роздивляючись підлогу. – Ми, так би мовити, чудово провели час…

Міла насилу почала думати. Не може бути, щоб це сталося із нею! Тільки не з нею! Вона не така вже й приваблива і навіть нудна. Вже п'ять років вона працює на одному й тому ж місці, мешкає понад десять років у одній і тій самій квартирі і навіть жодного разу не змінила зачіску. Такі люди, як вона, не потрапляють у такі ситуації!

– Ми не... – Нахмурившись, вона подивилася на сусідню подушку. – Я не... Боже мій! Тільки не з вами!

Чоловік кивнув головою.

– Так, звичайно ж... Не зі мною, то не зі мною.– Він відвернувся, поправляючи сорочку. – А тепер, перепрошую, мені треба на роботу. – Він підійшов до столика і взяв ноут.

– Стривайте! – Міла заперечувально підняла руку. Їй необхідні пояснення. Вона б ніколи...

Чоловік з рішучим виглядом швидко попрямував до дверей.

– Будь ласка, зачекайте! – Міла зіскочила з ліжка і, хитаючись, попрямувала до нього, притискаючи до себе простирадло і марно намагаючись прикрити голе тіло. Вона намагалася згадати події минулої ночі, але пам'ять, як і ноги, відмовлялася її слухатись. – Я… я нічого не пам'ятаю…

Чоловік, взявшись за ручку дверей, обернувся і опалив її поглядом темних очей.

– Не турбуйтесь. Ви були чудові!

У Міли перехопило подих. Вона повільно підвела голову і пильно подивилася на нього. Він вищий за неї на цілу голову, досить гарний, щоб привернути її увагу, але вона б не зробила нічого подібного. Тільки не з незнайомим чоловіком! І тим більше – не з таким самовпевненим…

Він посміхнувся… У нього вистачило нахабства посміхнутися їй!

І вона залепила йому ляпаса. Сильного ляпаса.

– Я не це мала на увазі! – Уїдливо заявила вона. – Хто ви, чорт вас забирай? – Вона щільніше закуталася в простирадло, відчуваючи, як у неї горить долоня.

– Я ж сказав вам. Я – Андрій Коган. – Він потер щоку. – А ви хто?

Міла, закусивши губу, здивовано дивилася в красиві темні очі.

– Ви не знаєте, як мене звуть?

– Ні.– чоловік кашлянув.

– Ні! – Міла шалено затруисла головою.

Але він кивнув, і, ховаючи очі, відвернувся від неї.

Схопивши його за рукав, вона відчула, як напружилися його м'язи, і почула, як він різко втягнув носом повітря.

– Ви не розумієте! Наприкінці наступного тижня я виходжу заміж! – випалила вона.

У неї має бути чудове літнє весілля, з усіма належними атрибутами, у присутності всієї родини... просто диво! І ось тобі й маєш...

Чоловік намагався не дивитися Мілі у вічі.

– Не схоже, щоб ви дуже любили його. Того свого… нареченого.  Ви ж провели ніч у моєму ліжку.

– Можливо, я справді прокинулася у вашому ліжку...

– …гола… – процідив він.

– …гола. – Вона дивилася на його груди в тому місці, де верхній гудзик був розстебнутий і завитки темного волосся вибивалися з-під сорочки. – Але ж це не означає, що між нами щось сталося!