Глава 30. Антон

Я стою над Катею, і в мені все кипить. Я навіть не можу назвати це одним словом — це суміш злості, ненависті, страху й ще чогось, що ранить сильніше за всі інші почуття разом.

Дивлюся на Віталія — і в голові одна думка:

це він усе зруйнував.

Я знаю її історію до зустрічі зі мною. Я знаю, як вона бігала з його боргами, як залишилася сама у найбільш важливий момент свого життя, як тягнула все одна. Вагітність. Самотність. Безсонні ночі. Сльози, яких я не бачив, але зараз відчуваю так, ніби був поруч весь час.

Через нього вона не змогла в ту ніч просто повірити мені. Відпустити минуле. Дозволити собі близькість. Дозволити мені бути поруч. Через нього вона боялася. Через нього плакала. Через нього не довіряла нікому. І мені.

Я дивлюся на неї — вона лежить на асфальті, її пальці тремтять. І раптом серце стискається так, що я ледве дихаю.

Боже… а що, якщо вона постраждала серйозно?

Що, якщо з дитиною щось станеться?..

Так, це не моя дитина. Але в цю секунду мені байдуже. У мене всередині щось обривається від страху. Вперше за весь час я усвідомлюю це гостро: я не хочу, щоб вона втратила того малюка. Я не хочу, щоб вона страждала ще більше.

І від того, що я ревную її… і навіть дитину… мені стає тільки гірше.

— Поможи мені встати… — шепоче Катя.

Її голос тихий, надломлений. Вона спирається на мене, і це повертає мене до тями.

— Я візьму тебе на руки, — кажу м’яко, готовий діяти негайно.

Але вона легенько хитає головою. Віталій теж здіймається, робить крок до нас:

— Дай я допоможу…

— Не смій торкатися моєї дружини! — різко кидаю.

Навіть я дивуюся силі власного голосу.

— Дружини? — він піднімає брову. — Ти хто такий?

Я стискаю зуби.

— А ти глухий чи тупий? Я її чоловік і я мав би тобі давно нам’яти боки, — бурчу, підтримуючи Катю під руку. — Де ти тільки взявся знову?..

Він виглядає так, як на фото детектива бабуся: модна зачіска, татуювання на шиї, впевненість у погляді. Такий тип, на якого легко ведуться дівчата. Катя теж повелася колись.

І я ненавиджу його за це ще більше.

— Їдьмо в моїй машині. Вона поруч. Я винен, я хочу виправити хоча б щось, — наполягає він. — Все ж Катя мені не чужа.

— Катя тобі не чужа? — виривається в мене. — Серйозно?

Катя тихо зітхає й навіть не дивиться на нього. А коли повертає голову — я бачу маленьку цівку крові біля її скроні.

Віталій аж хапає повітря:

— У неї кров!

— Та невже?! — вибухаю. — Це ти її збив! Ти щойно мало не…

Я ковтаю кінець фрази. Я не можу її вимовити. Вона жива. Вона тут. Вона зі мною.

— Таксі… — шепоче вона раптом і махає рукою авто, що зупиняється неподалік.

— Яке таксі?! — ми з Віталієм вигукуємо одночасно.

— Ти поїдеш зі мною, — заявляє він.

— Нікуди я з тобою не поїду, — Катя озирається на нього з таким болем, що у мене всередині все обривається. — Може, ти з’явився, щоб добити мене? Я не знаю…

Вона переводить погляд на мене:

— Антоне… забери мене. Якщо ти вже закінчив зі сваркою…

У її голосі — образа. Справжня. Глибока. І я не знаю на кого з нас. Відчуваю, як щось холодне стискає мою грудну клітку. Вона досі не байдужа до того покидька… І це мене трощить.

— Звісно, люба, — відповідаю тихо.

Я обережно беру її на руки. Вона легка, тепла, і я боюся навіть доторкнутися сильніше, щоб не завдати болю. Вона ближче, ніж будь-коли, але ситуація така, що серце стискається аж до судоми.

Я саджу її в авто, беру аптечку, кладу холодний компрес до її скроні. Вона близько. І водночас ніби за склом.

Оббігаю машину й стрибаю за кермо. Емоції рвуться з грудей, але я тримаю себе в руках — вона важливіша за все. За мої ревнощі. За мій страх. За мою ненависть до того, хто нас зараз переслідує.

Я тисну на газ. У дзеркалі заднього виду бачу: Віталій їде за нами. І чомусь це не дивує. Лише додає бензину в моє внутрішнє полум’я: я не віддам її назад у те пекло, з якого вона вийшла.