Глава 29. Антон

Наше весілля — як картинка з журналу. Світло від люстр грає у кришталевих підвісах, музика ллється плавно й вишукано, гості сміються, келихи дзвенять. І серед усього цього — Катя. Моя дружина. У білій сукні, яка здається продовженням її самої: ніжна, стримана, без жодного зайвого жесту. Вона ввічливо всміхається всім, хто підходить, і час від часу ловить мій погляд. І щоразу в мені щось рухається, розтає, змінює форму.

Я навіть почуваюся щасливим.

Принаймні до того моменту, коли бачу Валю.

Вона стоїть біля столу, перекинувши волосся на плече, у вишитій темній сукні, і розглядає мене занадто відверто. Біля неї мама — вона говорить щось пошепки, а Валя всміхається ледь помітно, майже тріумфально.

Мені вистачає однієї секунди, щоби зрозуміти: це продумано. Виставлено. Організовано. І тут же — вирішено за мене. Усе всередині закипає.

Я навмисне нахиляюся до Каті, щось тихо кажу їй, торкаюся її руки. Її щока легенько розквітає рум’янцем. І в цей момент я знаю: те, що між нами виростає, — справжнє. І я не дозволю нікому — особливо Валі — це зруйнувати.

Але чорнявка, звісно, підходить. Її погляд упевнений, хижий.

— Нам потрібно поговорити, — шепоче вона.

— Мені — ні, — сухо відповідаю.

— Тоді поговорімо для твоєї нареченої, — її усмішка стає гострою. — Думаєш, їй сподобається, якщо я скажу на всю залу, що…

— Валю, — обриваю. — Хвилина. І все.

Катя щось обговорює з подругою і не помічає нас. Добре. Я швидко виправлю це непорозуміння і повернуся до неї.

У коридорі тихо. Я заходжу в окрему кімнату — маленьку салонову, де поставили дзеркала для гостей. Там пахне парфумами й свіжими трояндами. Чекаю. Пальці нервово стискають ґудзики піджака.

За хвилину заходить Валя.

Вона одразу робить вигляд ображеної, але я не ведусь.

— Кажи, — коротко.

— Дуже поспішний у нас жених, — вона всміхається, повільно проходячи кімнатою. — Я щиро вітаю ваше одруження. Справді. Але нам треба…

— Нічого нам не треба, — перебиваю. — Між нами все скінчено.

Вона робить паузу, дивиться прямо в очі.

— Не для мене.

Підходить ближче. Сідає поруч. Показово повільно. Її рука ненароком торкається моєї — так вона робила завжди, коли хотіла, щоб я відчув її присутність фізично.

Я відсовую руку.

— Коротка розмова, — кажу.

— Антоне… — її голос м’який, тягучий. — Я готова бути тим, ким тобі зручно. Тінню. Таємницею. Я знаю, що ти любиш пристрасть. І знаю, що твоя… нова дружина не дасть тобі цього найближчим часом.

— Це все? — відрізаю я, поволі втрачаючи найменшу повагу до цієї жінки. Вона ж, спокусливо опустивши палець у своє декольте, а іншою рукою зсунувши шлейку сукні, відкриваючи оголені груди, елегантно закидає ногу на мої коліна. Розріз на сукні одразу оголює шкіру аж до стегна.

— Ти ж знаєш, що хочеш погодитися на цю пропозицію... Таких жінок, як я, не втрачають... — шепоче вона, торкнувшись моєї щоки і провівши долонею по моїх грудях, опускаючи її дедалі нижче.

— Припини! — вигукую я, різко скидаючи з себе кінцівку колишньої і схопивши її зап'ястя тоді, коли вона вже торкається ременя на моїх штанах. Сіпаюся, щоб встати, але дівчина, мов пантера, миттєво вистрибує на мене, обійнявши мій стан ногами. Від несподіванки, я відкидаюся на спинку крісла, а Валентина, торкаючись вустами моїх вуст, шепоче, зваблюючи й розпалюючи:

— Ти хочеш мене, я ж бачу... Вона зі мною не зрівняється. Лише я можу дати тобі те, що ти потребуєш... Я виконаю всі твої бажання... — я не встигаю заперечити, як мої вуста запікають від поцілунку-кусання.

Навіжена! Схопивши руками її за плечі, відштовхую, борючись із тією частиною себе, що бажає продовження. Валя ж різко стрибає на ноги й пильно дивиться вбік дверей. Коли ж туди дивлюся й я, моя кров застигає в жилах. На порозі стоїть Катя. Варто лише побачити її обличчя, аби зрозуміти, якою спотвореною вона бачить картину. Прокляття!

— Катю! — кричу я і кидаюся вслід за дівчиною, однак налітаю на власну матір. Тепер стає зрозуміло, в чому полягає їхній задум. Може, саме пані Лариса покликала красуню-наречену, поки Валя тут зі шкіри пнеться, аби звабити мене? Я не здивуюся, якщо це так!

Перша розмова з дружиною, очікувано, не дає результату. Звісно ж, вона скривджена, має зранену душу! Авжеж, побачивши все на власні очі, не стане спокійною. З іншого боку, якщо вона дійсно так реагує, є хоч найменші шанси на те, що я подобаюся їй. А, отже, не все втрачено...

Я біжу за нею на вулицю, сподіваючись, що зможу все пояснити. Розумію, у наскільки складній ситуації опинився, але все одно не полишаю надій, що все налагодиться. Адже того разу Катя вірить мені, а не відео. То, може, це повториться і я зумію достукатися до неї? Хоч би...

Далі все, наче в уповільненому зніманні.

Ніч... Холод... Музика, що виривається з вікон ресторану... І дівчина, що мчить через дорогу... Свист гальм... Удар... Вона падає на капот, а потім просто сповзає під колеса авто, а те миттєво зупиняється.

Я не пам'ятаю, як біг туди, але синці на ногах свідчать, що теж дорогою примудряюся впасти. Ноги не служать, немов ураз весь організм паралізувало. Душа кидається десь в області грудної клітки, але нічого не може вдіяти.

— Катю! — вигукую я, але це не звертання. Я просто кричу її ім'я, кричу від безсилля, від люті, від панічного страху, що сковує зсередини. Здається, я навіть не дихаю.

Падаю перед нею на коліна, піднімаючи з асфальту її голову й пригортаючи до себе.

— Катю, що з тобою? Не мовчи... Прошу, скажи щось... Як ти? Що болить? Де болить? Кате, благаю! Катю... Поглянь на мене, Катю, поглянь! — прошу я, торкаючись її обличчя двома руками, не усвідомлюючи, що мої пальці, як і світле волосся дівчини, склеює червона, мов калина, кров.

Я не розумію нічого, не можу збагнути, що відбувається, не можу підкорити сльози, що мочать очі, не можу змиритися з тим, що жінка, яку я обіцяв берегти і захистити, постраждала через мене. Я навіть не розумію, де власник злощасної машини. А вона повільно блимає очима, але мовчить, немов усе, що сталося, не з нею.