Глава 28. Катя

Нас зустрічають гучними оплесками та радісними вигуками, одразу обіймають, тягнуть робити селфі. Подруги, знайомі, колеги, партнери… Людей небагато, але достатньо, щоб навіть не зрозуміти одразу, чи всі запрошені вже тут. З друзями Антона я знайомлюся просто зараз — так само, як він із моїми. 

Оформлення ресторану, меню — усе на рівні, як і має бути, адже я ж усе перевірила й узгодила наперед. Вечірка виходить гучною, живою, теплою. А коли стрілка годинника торкається дванадцятої, мене різко затягують у гарячі обійми й цілують так, що втрачається орієнтація. Славський — романтик і артист, я це визнаю.

— Як Новий рік зустрінеш, так і проведеш. Саме так хочу провести, — шепоче він мені просто в губи.

Я лише здивовано всміхаюся — і добре, що серед галасу ніхто не чекає моєї відповіді. Наші друзі поруч верещать, обіймаються, цілуються, зустрічаючи перші хвилини Нового року.

Ми п’ємо шампанське, милуємося салютами та феєрверками, які розривають небо яскравими візерунками. Ця ніч здається ідеальною. Наше офіційне весілля — шикарним, хоч і попереду ще святкове. Мені навіть хочеться вірити в новорічне диво, і що все справді буде добре.

Час від часу я ловлю погляди Антона — теплі, уважні. І розумію: ми двоє людей, які вміють стримувати власні емоції заради спільної вигоди. Люди, які змирилися з необхідністю бути поруч і зуміли змінити ставлення одне до одного. І, хоч як дивно, я пишаюся нами.

Та в голові постає думка, від якої стає неспокійно: це ми справді змінилися? Чи просто носимо маску, яка рано чи пізно набридне, і тоді? Людина ж не трансформується за один день…

Як би там не було — минуле позаду. Я повинна бути дружиною Антона не лише формально. Це ціна спокою й щастя мого малюка, здоров'я моєї матері… і, можливо, моєї безпеки. Можливо, колись прийде й інше. Кохання не купити, та й… я не впевнена, що мені воно потрібно. Воно приносить лише біль. Я просто хочу бути спокійною жінкою поруч із достойним чоловіком. Без нових ран.

У якийсь момент я розумію, що Антона поруч нема. Ще хвилину тому стояв біля мене, жартував зі своїми друзями, я відволіклася на Аліску — і все, він зник.

— Піду знайду Антона, — усміхаюся подрузі, стискаючи її руку, ніби вибачаючись за втечу.

— Уже скучила? Катько, досі не вірю, що ти зустрічалася зі своїм зведеним братом і мовчала! — сміється вона.

— Та який він брат? Ми познайомилися геть недавно.Жодного дня не були братом і сестрою. А потім ми зрозуміли чому… Все сталося для мене несподівано, — кажу й одразу роблю крок назад, тікаючи від її розпитувань.

— Йди, знайди, — підморгує вона.

— Я скоро повернуся.

Пробираюся крізь натовп до виходу. Хтось вигукує тост «За наречену!», я усміхаюся і киваю. І просто в коридорі натикаюся на свекруху. Вона дивиться стримано, я — так само. Жодного слова.

І в ту ж мить з невеличкої кімнати позаду лунає голос Антона.

Справді? Він тут? Мабуть, говорить телефоном. Бо навряд чи усамітнився з кимось іншим.

Підійшовши ближче, я легенько прочиняю двері — просто перевірити.

І завмираю.

Антон сидить на дивані. А на ньому — дівчина. Вона притискається до нього всім тілом, а її язик… Боже, мене просто вивертає. Я ледве втримуюсь, щоб не закричати.

«Фу…» — це все, що я можу подумати.

Мозок відмовляється працювати. Тікати? Кинутись із криком? Вдавати, що не бачила?

Та замість злості в грудях підіймається хвиля, яка стискає горло — мені хочеться плакати. Ненавиджу, що я така.

Вони теж помічають мене. Дівчина різко зістрибує. Я впізнаю її одразу.

Валентина. Та сама з відео.

— Катю! — Антон підхоплюється, але я бачу в ньому не чоловіка за розрахунком. Я бачу зрадника. Бабія. Брехуна.

Ми домовлялися бути вірними. Він запевняв. Присягався. А тепер?

Лише кілька днів тому він цілував мене, нашіптував компліменти, говорив про наше майбутнє… І ось він, у свій новорічний нічний «подаруночок».

От воно — щастя моєї долі. Всі однакові. Немає винятків.

Я навіть не намагаюся щось сказати. Просто розвертаюся й вилітаю з кімнати. Я не думаю про гостей, про погляди. Мені байдуже. Я хочу лише втекти.

— Катю! — кричить він позаду. — Катю, зупинись! Все не так!

— Я все бачила! — обертаюся тільки на секунду. — Ти думаєш, я така дурепа? Йди під три чорти, Славський! Ти брехлива, егоїстична скотина! І не дивися так, ви всі однакові! — я ковтаю сльози, нервово втягаючи руку в рукав пальта. — Як я тільки могла повірити тобі…

— Послухай! Це сталося випадково! Раптово! — він намагається щось пояснити.

Пояснити? Що? Що я не так зрозуміла те, що бачила на власні очі?

Я біжу сходами, сльози застилають зір. Він позаду, крок у крок, благально кличе мене.

Стоянка — просто навпроти ресторану. Я майже біжу, не озираючись. Лише одне питання рве душу: чому? Чому знову зі мною?

Новорічна ніч. Палаючі салюти відбиваються в мокрому асфальті. Гірлянди сяють. День мого весілля — і зрада. За що? Хіба я гірша за інших?

Я ступаю на дорогу, навіть не дивлячись. Сльози хлинуть ще сильніше.

Свист гальм розриває повітря. Яскраве світло засліплює. А потім…

Удар.

Біль накриває все тіло, але шок вириває мене з реальності, немов я лечу кудись у порожнечу. І крізь цей туман чую Антона — його голос здається далеким, ніби з іншого світу.

Може, я вже по той бік?