Глава 27. Катя

Наступні кілька днів минають тихо й майже одноманітно. Зранку я готую сніданок, інколи Антон допомагає або в той час прибирає. Із сучасними технологіями ні куховарити, ні наводити лад — не проблема. Потім ми на своїх автівках їдемо на роботу. Я повертаюся в обід і займаюся організацією церемонії, а Антон приєднується до мене аж увечері. Тоді ми разом з’являємося на людях: цілуємося, тримаємося за руки, мило всміхаємося. Ввечері прощаємося й засинаємо кожен у своїй кімнаті.

Так непомітно настає і Новий рік, і день нашого майбутнього одруження.

За добу до нього ми встигаємо навідати модний салон. Там так весело, що я плачу від сміху, приміряючи чергову дивну сукню, а Антон робить купу кумедних селфі, які, мабуть, переслідуватимуть мене все життя. Але саме там я вперше розумію, що ми виглядаємо разом гармонійно. У підсумку я обираю коротку білу сукеночку, а Антон — чорний костюм і білу сорочку.

Сьогодні перед РАЦСом я прошу Аліску зробити мені макіяж і зачіску — нікому іншому не довіряю ані свого обличчя, ані волосся. Вона ж стає свідком з моєї сторони. Антон кличе свого друга Тоху. Бабуся теж хоче бути присутньою.

Батьків ми не кличемо. На жаль, мої рідні, яких би я хотіла бачити поруч, далеко. А Ларі і Михайлу ми не раді. Досить і того, що вони приїдуть на вечірку.

Якщо чесно, хвилююся я неабияк. Ніби й знаю, що цей шлюб — домовленість, майже бізнесовий договір. Ні кохання, ні романтики, як могло б бути з Віталіком. Але ноги все одно підкошуються, серце б’ється так швидко, ніби хоче втекти першим. Сережки, довжелезні аж до грудей, чіпляються за вишивку. Косметика раптово щипає. Шпильки у волоссі колють голову. Туфлі тиснуть. Я не знаходжу собі місця: хочеться і сміятися, і плакати одночасно.

Сміятися — бо колишній, який мене кинув, точно дізнається, що я виходжу заміж. Плакати — бо виходжу не за того, хто колись здавався долею. Любові до Віталі у мені давно нема, повернути його я б не дозволила собі ні за що, але душа все одно поранена. Страшно навіть зізнатися собі, що я б хотіла бути щасливою жінкою. Просто щасливою. А сьогодні це чомусь здається недосяжним.

Антон — містер ґалантність. Він не шкодує компліментів, тримає мене за руку, відчиняє двері, запитує, чи гаразд я себе почуваю. Він бачить мої хвилювання.

— Катю, люба, заспокойся, — тихо шепоче він перед дверима зали. — Подумай про дитя…

— Я спокійна, — відповідаю тремтячим голосом і дозволяю йому пригорнути мене. Прикидаюся, що не бачу його ніякової усмішки гостям. Вони теж посміхаються, не розуміючи мого стану. Щасливі закохані виглядають зовсім не так.

А я просто не акторка. Не кам’яна леді, якою здаюся в ефірах. Насправді я чутлива й надто емоційна.

— Славський і Вишневецька? Ваша черга, — чується голос.

Мої ноги тремтять, але я роблю кілька кроків у залу. Перед нами стіл із червоною оксамитовою скатертиною. Квіти у високих вазах, ліпнина, позолота… І красуня-ялинка осторонь — така ніжна, вогняна, ніби сама атмосфера хоче мене заспокоїти.

Я вдихаю на повні груди й віддаюсь моменту. Мовчки прошу свого янгола-охоронця бути поруч. Коли настає мій час, я впевнено кажу «Так».

Антон теж дає згоду — так, ніби мріяв про це все життя. Ідеально. Артистичніше, ніж я будь-коли змогла б.

— Оголошую вас чоловіком і дружиною! — звучить офіційний голос. — Можете поцілувати наречену.

Я повертаюсь до Антона, дозволяю йому доторкнутися до моїх вуст. Я не відчуваю кохання чи пристрасті — але відчуваю щось інше: спокій. Мені наче хтось тихо шепоче, що все складається так, як має скластися. Що надія є.

Коли наші погляди зустрічаються, я розумію — це початок нового розділу. Я не знаю, яким він буде, але хочу вірити, що добрим.

— Ну що, вітаю, молодята! За вашого хлопчиська! — жартує Тоха на виході.

— А я — за дівчинку! — весело вигукує Аліска й стукає його стегном.

— А за нас?! — сміюся я.

— За нас! — піднімає келих Антон.

— Гірко! — дружно кричать вони.

Ми цілуємося ще раз — цього вимагає традиція — і знову всі сміються. Бабуся теж, із хитрою усмішкою й келихом шампанського.

Потім фотосесія: квіти, золотисті літери, розкішна зона для зйомок. Усе блищить. Я трохи втомлююся, але сьогодні не дозволяю собі занепасти духом.

До вечора ми звільняємося й вирушаємо в ресторан. День розписаний по хвилинах. І, здається, я вперше за дуже довгий час усвідомлюю: попереду може бути не так погано, як я боялася.